Міністерство освіти України

Кафедра філософії

РЕФЕРАТ

З логіки

на тему:

«Загальна характеристика запитань. Структура запитань.»

Київ, 2010

Загальна характеристика запитань. Структура запитань

Мислення людини підкоряється логічним законам і протікає в логічних формах незалежно від науки логіки. Вона є лише наслідком існування певного закономірного стану речей і є його систематизоване і упорядковане відображення. Так як для фізики причиною її виникнення є закони Всесвіту, так логіці передують закони мислення. Як фізика, вона знаходиться в постійному становленні і розвитку, тому що можливості і предмет її дослідження і відображення безмежно широкий, і не пізнаний. Багато людей мислять логічно, не знаючи правил логіки, так само як для падіння (комусь або чомусь) необов^язково знати закони тяжіння або для розмовляння – закони граматики.

Логіка – наука про мислення. Назва її походить від грецького слова logos – “думка”, “слово”, “закон” і т.д. Термін “логіка” вживається також для позначення закономірностей об^єктивного світу (наприклад “логіка фактів”, “логіка речей” і т.д.); для позначення строгості, послідовності, закономірності процесу мислення (“логіка мислення”, “логіка міркування”). Закономірний характер мислення є своєрідним відображенням об^єктивних закономірностей. Логіки мислення є відображення логіки речей (змістовно). Але на відміну від інших наук, вивчаючих мислення людини, наприклад, фізіології вищої нервової діяльності чи психології, логіка вивчає мислення як засіб пізнання. Логіка, яка вивчає пізнаюче мислення і застосовується як засіб пізнання, виникла і розвивалась як філософська наука і в теперішній час являє собою складну систему знань, що включає дві відносно самостійні науки: логіку формальну і логіку діалектичну (усне пояснення).

Люди мислять логічно, навіть не знаючи, що їх мислення підпорядковується логічним закономірностям. Але звідси не випливає, що вивчати логіку юристам чи іншим людям не потрібно. Знання законів і форм мислення, їх свідоме використання в процесі пізнання підвищує професійну культуру мислення юриста, виробляє навик мислити більш грамотно, розвиває критичне відношення до своїх і чужих думок. Тому погляд, ніби вивчення логіки не має практичного значення, є хибним.

Мислити логічно – це значить мислити точно і послідовно, не допускаючи протиріч в своїх міркуваннях, вміти викривати логічні помилки. Ці якості мислення мають велике значення в будь-якій області наукової і практичної діяльності, в тому числі і в роботі юриста, яка потребує точності мислення, обґрунтованості висновків.

Міркування, в яких відсутні строга логіка, непослідовність і протиріччя, ускладнюють справу, і можуть стати причиною судової помилки.

Логічна грамотність – необхідна риса освіченості.

Юрист у своїй діяльності широко користується такими логічними категоріями, як поняття, судження, умовивід, дедукція, індукція, аналогія, версія, доказ і заперечення, знання яких значно підвищують культуру мислення, професіональний рівень дослідження правових явищ.

Культура мислення – необхідна умова культури дослідження, пізнання, культури обгрунтування здобутих виводів, висунутих положень.

Логіка, підвищуючи культуру мислення, безпосередньо впливає на процес пізнання судової істини, на розслідування і розгляд судових справ.

Знання логіки допомагає юристу підготувати логічно вибудовану, добре аргументовану промову, викрити протиріччя в показах потерпілого, свідків, звинуваченого, спростувати необґрунтовані доведення своїх опонентів, побудувати судову версію, намітити логічно витриманий план огляду місця події; без суперечностей, послідовно і обґрунтовано скласти офіційний документ і т.д. Все це має важливе значення в роботі юриста, яка спрямована на закріплення законності і порядку.

Крім того знання логіки підвищує культуру мислення, виробляє навики мислити більш “грамотно”, розвиває критичне мислення до своїх і чужих думок і тим більше вона потрібна, чим професійнішим юристом потрібно бути. Складання законів, правових актів, іншого роду документів, які мають особливе значення неможливе без застосування логіки.

Досвідченим юристам нетяжко знайти “логічні дірки” в законах, що допомагає їм опираючись на слабкі місця в законі успішно вести свою справу. Це і недолік, і професійна удача. Недолік зі сторони недосконалого логічного складання законів в суджень і висловлювань, якими і може скористатися, наприклад, юрист-адвокат. Логіка допомагає широкому знанню законів виведення із певного ряду законів нового погляду на речі, які розглядаються і які керуються законом.

Мислення людини відбувається не хаотично, а підлягає певним логічним законам.

Під законом логіки розуміють внутрішній, необхідний, суттєвий звязок між думками.

Логіка не тільки вивчає певні твердження, предметом її аналізу є також запитання. Запитання суттєво відрізняються від інших видів висловлювань. Вони являють собою завуальовані вимоги певної інформації і тому застосовуються для з"ясування обставин, уточнення інформації, розв"язання проблемної ситуації. У зв"язку з цим запитання можна визначити таким чином.

Запитання — це висловлювання, у якому міститься вимога певної інформації від людини, до якої звертаються.

Логічна природа запитання така, що на відміну від тверджень, які можуть бути охарактеризовані як істинні або хибні, запитання так оцінити неможливо. Скоріше за все вони можуть бути коректними чи некоректними, правильними чи неправильними, доцільними чи недоцільними.

Необхідною ланкою пізнавального процесу є запитально-відповідна форма розвитку знань. Постановка запитань і пошук інформації завжди виступає направляючим початком в розвитку пізнання. В результаті закріплюються і розвиваються знання про навколишній світ, а також здійснюється цілеспрямована їх передача від однієї людини до іншого. Важлива роль належить запитально-відповідному комплексу в правовій сфері, особливо в судочинстві. Пошук відповідей на запитання, слідство, що цікавлять, і суд, складає основний вміст допитів, слідчих експериментів, оглядів, очних ставок і інших слідчих дій. Запитання і відповідь - дві протилежності єдиного цілого: запитання є звернення, що вимагає відповіді; відповідь є вислів, викликаний запитанням. Розділ сучасної логіки, що досліджує логіко-семантичні властивості запитально-відповідних комплексів, називається еротематичною (від греч. erotematikos - у формі питання) або інтеррогативною (від латів. interrogativus - питальний) логікою.

Запитання - це логічна форма, що включає вихідну інформацію з одночасною вказівкою на її недостатність з метою здобуття нової інформації у вигляді відповіді. У природній мові запитання виступає найчастіше у вигляді запитальна пропозиції, хоча не всяка запитальна пропозиція є запитанням. Так, не є запитаннями риторичні запитальні пропозиції. Володіючи деякими ознаками запитань, вони не містять при цьому спонуки до відповіді і за своєю суттю є думками. Наприклад, в риторичному запитальна пропозиції «Який він юрист?» міститься ствердження, що він не юрист або поганий юрист, а зовсім не запитання. Окрім риторичних, є і інші запитальні пропозиції, які також, не вимагаючи відповіді, в той же час не містять і відкритого повідомлення. Вони можуть виражати, наприклад, прохання або пропозицію - чи «Не хочете чаю?», різке спонукання - «Можливо, поступитеся місцем літній людині?», загрозлива заборона - «Що за шум?», напучення як різновид заклику - «Хлопці, не Москва чи за нами?» і ін. В той же час запитання може виражатися не лише запитальною, але і оповідною пропозицією. Наприклад, так формулюються запитання учбових занять, а також запитання, що виносяться на іспити і заліки. У соціологічних дослідженнях, крім того, широко використовуються незавершені оповідні пропозиції, таблиці з незаповненими місцями, безліч варіантів відповідей і так далі. Термін «запитання» в змістовному плані пов"язане з термінами «проблема» і «проблемна ситуація». Проблема (від греч. problema - перешкода, трудність, завдання) - запитання або цілісний комплекс запитань, що виник в ході пізнання. Не кожна проблема, проте, відразу ж набуває вигляду явного запитання, так само як не всяке дослідження починається з висунення проблеми і закінчується її рішенням. Термін «проблема» означає таке запитання, для відповіді на який недостатньо інформації, що є до даного моменту (знання). Ось чому проблему можна визначити і як знання про незнання, усвідомлене незнання. Запитання в цьому випадку виступає формою вираження проблеми, його задають в тих випадках, коли має місце пізнавальна невизначеність. Від проблеми прийнято відрізняти псевдопроблеми - запитання, що володіють значущістю, що лише здається, і не допускаючи скільки-небудь обгрунтованої відповіді. Між проблемою і псевдопроблемою немає, однак, чіткого кордону. Проблемна ситуація - це всяка ситуація, теоретична або практична, в якій немає відповідного обставинам рішення і яка заставляє тому зупинитися і задуматися.

Логічна структура запитання така:

1) шукане знання;

2) вихідне знання (базис або передумова питання);

3) вимога переходу від незнання (нерозуміння) до знання (розумінню), від початкового до шуканого знання.

Наприклад, слідчий, ставлячи запитання «Хто дзвонив підозрюваному після 19 годин, і на який час була призначена зустріч підозрюваного і такого, що потерпів?», ставить завдання встановити невідоме йому ім"я людини яка дзвонила, і час зустрічі підозрюваного і такого, що потерпів. Проте не можна сказати, що шукане є абсолютно невідомим. Воно фіксується в запитанні у вигляді неповного, незавершеного, невизначеного знання, що має незрідка узагальнений характер. Вимагаючи додаткову інформацію про той, хто конкретно дзвонив підозрюваному, слідчий направляє пошук так, що він має бути обмежений іменами людей. На це вказує запитальний займенник «хто». Займенник «який» уживається для позначення властивостей або станів; говір «коли», «де», «скільки», «навіщо», «чому» позначають відповідно час, місце, кількість, мету, причину. У добре сформульованому запитанні точна вказівка на категорію або безліч, до якої відноситься шукане, є є необхідною його частиною. Далі, в питанні міститься вельми певне знання. Наприклад, за допомогою запитання «Хто дзвонив підозрюваному після 19 годин, і на який час була призначена зустріч підозрюваного і такого, що потерпів?» не лише щось питається, але і повідомляється, що існує людина, що дзвонила підозрюваному після 19 годин, а також призначений час зустрічі підозрюваного і такого, що потерпів. Неявно затверджується також, що не всяку людину можна вважати такою, що дзвонила підозрюваному в указаний час, і не всякий час можна вважати призначеним часом зустрічі підозрюваного і такого, що потерпів. Попереднє знання, що міститься в запитанні, складає його логічні передумови. У них явно або приховано поміщена вихідна інформація, необхідна і достатня для постановки запитання і необхідна, але недостатня для дозволу його.

Передумови направляють пошук відповіді і визначають його смисловий вміст. Важливо також відзначити, що запитання є вимогою знайти, повідомити або уточнити деякі відомості, невідоме. У цьому плані він виступає як продукт усвідомлення різниці між сущим і належним і потреби в усуненні цієї різниці. Постановка запитання пов"язана з переконанням, що існує принаймні одна дійсна відповідь на нього. Це переконання називається позитивною передумовою запитання. Вона може бути представлена як диз"юнкція всіх ствердних відповідей на поставлене питання або думку про існування предмету з властивостями, зафіксованими основою запитання. Наприклад, позитивною передумовою запитання «Злочин скоїв Джон або Сміт?» є думка «Злочин скоїв Джон або Сміт». Позитивна передумова запитання «Які акції котируються на ринку коштовних паперів?» може бути представлена думкою «Існують акції, що мають підвищений попит на ринку коштовних паперів». Крім того, висуваючи запитання, виходять, як правило, з допущення, що не всяка відповідь на запитання є достеменною. Переконання в існуванні хоч би однієї помилкової відповіді на поставлене запитання називається негативною передумовою цього запитання. Вона виражається диз"юнкцією негативних відповідей на запитання або думкою про існування предмету, якому не належать властивості, зафіксовані основою запитання. У судовій практиці поважно мати на увазі, що запитання можуть володіти сильною вселяючою дією. Воно обумовлене тим, що запитання, поряд із зажаданням інформації, в своїх передумовах укладає певні відомості, що сприймаються тим, кому він адресований. Якщо ці відомості помилкові, але хитромудро приховані виразними засобами, то запитання може бути небезпечним для того, що відповідає в тому сенсі, що спонукає його до неявного визнання брехні за істину. У цьому плані дослідження психологів XIX століття вже придбали юридично значиму інтерпретацію. Так, в книзі А. Біне «Навіюваність» розглядався вплив навіювання на показання свідків. Експериментально автор доводив, що формулювання питань можуть мати різну міру навіювання, аж до введення свідка в оману. У зв"язку з цим він вказував на необхідність в протоколах судових засідань викладати як відповіді свідків, так і запитання, які їм задавалися, оскільки запитання утворює разом з відповіддю одне нерозривне ціле.

Дослідження будь-якого запитання обов"язково передбачає необхідність врахування:

♦ передумови (пресупозиції) запитання;

♦ контексту його промовляння.

Передумова запитання (або його пресупозиція) — це вихідне знання, яке міститься у запитанні.

ЇЇ можна виразити за допомогою простого або складного дескриптивного чи модального висловлювання. Саме вона зумовлює множину відповідей на певне запитання. Наприклад, запитання «Яку оцінку ти отримав на іспиті з логіки?» передбачає, що людина, до якої звертаються, колись скла дала іспит з логіки.

Якщо передумова запитання є незрозумілою для людини, до якої звертаються, то діалог взагалі не відбудеться. Наприклад, якщо Ви запитуєте співрозмовника: «Як ви голосували на останніх виборах Президента України?» з метою встановлення, за яку особу голосував співрозмовник, а у відповідь чуєте опис процедури голосування: «Пішов до виборчої дільниці, отримав бюлетень, заповнив його і кинув до урни», то навряд чи можна стверджувати про успішність такого спілкування.

Контекст запитання — це місце, час та інші умови, за яких відбувається діалог.

Саме контекст запитання зумовлює його пресупозицію. Наприклад, запитання: «Чи маєте ви годинник?», яке ставлять перехожому на вулиці, може означати бажання дізнатися про час. Те ж саме запитання, але в подарунковому магазині, буде означати зовсім інше. Інший приклад: запитання «Як справи?» в залежності від різних ситуацій може бути довідковим (коли дійсно хочуть дізнатися про життя іншої людини) або просто люб"язністю (відповідно до правил етикету).

Встановлення передумови (пресупозиції) запитання і контексту його промовляння є важливим чинником успішного спілкування людей.

Питання можна класифікувати по різних підставах. Розглянемо основні види запитань, до яких найчастіше звертаються в правовій сфері.

1. По мірі вираженості у тексті запитання можуть бути явними і прихованими. Явне запитання виражається в мові повністю разом зі своїми передумовами і вимогою встановити невідоме. Приховане запитання виражається лише своїми передумовами, а вимога усунути невідоме відновлюється після осмислення передумов запитання. Наприклад, прочитавши текст: «Все більше пересічних громадян стають власниками акцій, і рано чи пізно приходить день, коли з"являється бажання їх продати», ми не виявимо тут явно сформульованих запитань. Проте при осмисленні прочитаного може виникнути бажання запитати: «Що таке акція?», «Чому їх треба продавати?», «Як правильно продати акції?» і так далі Текст, таким чином, містить приховані запитання.

2. По своїй структурі запитання підрозділяються на прості і складні. Просте запитання структурно передбачає лише одне думку. Воно не може бути розчленовано на елементарні запитання. Складне запитання утворюється з простих за допомогою логічних союзів «і», «або», «якщо, то» і ін. Наприклад, «Хто з присутніх пізнав злочинця, і як він на це відреагував?». Відповідаючи на складне запитання, переважно розбити його на прості запитання. Запитання типа: «Якщо буде гарна погода, то ми поїдемо на екскурсію?» - не відноситься до складних запитань, оскільки його не можна розбити на два самостійні прості запитання. Це приклад простого запитання. Сенс союзів, створюючи складні запитання, таким чином, не тотожний сенсу відповідних логічних союзів, за допомогою яких утворюються складні дійсні або помилкові думки з простих дійсних або помилкових думок. Питання не бувають достеменними або помилковими. Вони можуть бути правильними або неправильними. За допомогою складних запитань, що уточнюють, з"ясовується істинність чи хибність кількох суджень одночасно. У полеміці бажано користуватися для чіткості простими запитаннями, які з"ясовують істинність кожного судження окремо.

3. За способом запиту невідомого розрізняють уточнюючі і заповнюючі запитання. Уточнюючі запитання (або «чи» - запитання) направлені на виявлення істинності виражених в них думок. У всіх цих запитаннях присутня «чи» частка, включена в словосполуки «чи вірно», «чи дійсно», «чи треба» і так далі. Наприклад, «Чи вірно, що Семенов успішно захистив дипломну роботу?», «Чи дійсно в Москві більше жителів, чим в Парижі?», «Чи вірно, що якщо він складе всі іспити на «відмінно», то отримає підвищену стипендію?» і ін. Заповнюючі запитання (або «к» - запитання) призначені для виявлення нових властивостей в досліджуваного об"єкту, для здобуття нової інформації. Граматична ознака - питальне слово типа «Хто?», «Що?», «Чому?», «Коли?», «Де?» і тому подібне Наприклад, «Як укласти договір на надання брокерських послуг?», «Коли було здійснено цей дорожньо-транспортний випадок?», «Що означає слово «спонсор»?» і ін. Слід мати на увазі, що питальні займенники і говір не завжди вірно передають вихідний сенс запитання, точно і однозначно встановлюючи кордони області його невідомої. А це, як правило, негативно позначається на його розумінні. Візьмемо, наприклад, запитання «Які міста розташовані на Волзі?». Така постановка може передбачати абсолютно різні області невідомого: крупні міста; красиві міста; міста центрального і обласного підпорядкування; Нижній Новгород, Казань, Ульяновськ, Самара і інші міста і так далі Тому той, хто ставить заповнююче запитання, завжди має бути готовий - відповідно до вимог адресата - до його корекції.

4. По кількості можливих на них відповідей запитання бувають відкриті і закриті. Відкрите запитання - це запитання, на яке існує невизначена безліч відповідей. Закритим називається запитання, на яке є кінцева, частіше всього досить обмежена кількість відповідей. Ці запитання широко використовуються в судовій і слідчій практиці, в соціологічних дослідженнях. Всі запитання щодо їх логічної структури і ролі можна піднести до двох видів. Перший вид — це запитання, що уточнюють, або закриті запитання, які спрямовані на з"ясування істинності чи хибності висловленого в них судження. Граматичною ознакою закритих запитань є наявність у реченні частки «чи»: «Чи правильно, що...?»

Оскільки в запитанні цього виду вже міститься судження, яке цікавить, то пошук відповіді завжди обмежений двома альтернативами: «так» чи «ні».

Вони ведуть до створення напруженої атмосфери в бесіді, оскільки різко звужують «простір для маневру» у співбесідника. Такі запитання можна застосувати у відповідальності з чітко визначеною метою. Ці запитання спрямовують думки співбесідника в одному, встановленому нами напрямку, і наділені безпосередньо на прийняття рішення.

Закриті запитання мають значний вплив і добре заміняють всі констатації і ствердження. В цьому плані найбільш вражаючими с так звані двійні закриті запитання, наприклад: «Чи слід призначити нашу зустріч вже на цей тиждень чи перенесемо її на наступний?» Така форма запитання пропонує співбесіднику і третю можливість — довгу відстрочку.

У постановці подібних запитань криється небезпека, що у співбесідника складається враження, мовби його допитують, центр навантаження бесіди зміщується в наш бік, а співбесідник не мас можливості висловлювати розширену думку.

Закриті запитання рекомендується задавати не тоді, коли нам потрібно отримати інформацію, а тільки в тих випадках, коли хочемо прискорити отримання згоди чи підтвердження раніше досягнутої домовленості (наприклад: «Чи згодні Ви, що ...?».

Відкриті запитання спрямовані на з"ясування нових властивостей і якостей предметів та явищ, які цікавлять слухачів. Граматична ознака таких запитань міститься в наявності у них запитальних слів: хто, що, де, коли, як іт. ін.

На ці запитання неможливо відповісти «так» чи «ні», вони потребують пояснення. Вони містять слова «що», «хто», «як», «скільки», «чому». Приклади таких запитань:

«Яка Ваша думка поданому питанню?»;

«Яким чином Ви прийшли до такого висновку?»;

Чому Ви вважаєте, що ...?».

За допомогою такого тину запитань ми вступаємо в різновид діалога — монолога і, таким чином, мета передачі інформації реалізується більш вільно, не як в закритих питаннях, оскільки ми дали нашому співбесіднику можливість маневрування і підготували до розширеного виступу.

У цій ситуації ми втрачаємо ініціативу, а також послідовність розвитку теми, бо бесіда може повернути в русло інтересів і проблем співбесідника. Небезпека полягає також у тому, що можна взагалі втратити контроль над ходом бесіди.

5. По відношенню до пізнавальної мети запитання можуть бути підрозділені на вузлові й навідні. Запитання є вузловим, якщо вірна відповідь на нього служить безпосередньо досягненню мети. Запитання є навідним, якщо вірна відповідь якимсь чином готує або наближає людину до розуміння вузлового запитання, яке, як правило, виявляється залежним від освітлення навідних питань. Очевидно, що чіткого кордону між вузловими і навідними запитаннями не існує.

6. По правильності постановки запитання діляться на коректні й некоректні. Коректне (від латів. correctus - ввічливий, тактовний, чемний) запитання - це запитання, передумовою якого є дійсне і несуперечливе знання. Некоректне запитання засноване на передумові помилкової або такої, що суперечить думці або думкам, сенс якої не визначений. Розрізняють два види логічно некоректних запитань: тривіально некоректні і нетривіально некоректні (від латів. trivialis - побитий, вульгарний, позбавлений свіжості і оригінальності). Запитання є тривіально некоректним, або безглуздим, якщо воно виражається пропозиціями, що містять неясні (невизначені) слова або словосполуки. Прикладом може служити наступне запитання: «Чи приводять критичне метафізировання абстракціями і дискредитація тенденції церебрального суб"єктивізму до ігнорування системи парадоксальних ілюзій?». В процесі спілкування можуть виникати ситуації, коли задаються запитання, що взагалі-то є коректними, але сприймаються як тривіально некоректними через те, що в їх формулюваннях містяться вирази невідомі даним особам або даній аудиторії або що неправильно розуміються. У таких випадках потрібно або пояснити невідомі або такі, що неправильно розуміються вирази, або замінити відомими. Запитання називається нетривіально некоректним, якщо його передумовою є помилкове твердження. На таке запитання не можна дати дійсної відповіді. Наприклад, розповідають, що англійський король Карл II (XVII століття) поставив в Королівському суспільстві таке запитання: «Чому мертва риба не збільшує, а жива збільшує вагу судини з водою?». Це було провокаційне запитання. Він свідомо ґрунтувався на помилковій передумові і передбачав згоду з тим, що мертва риба не збільшує, а жива збільшує вагу судини з водою. Якщо в основі поставленого запитання лежить просте незнання базису, що запитує про помилковість, то запитання просто некоректне. Якщо ж той, що запитує знає про помилковість базису запитання і ставить запитання з метою провокації, заплутуючи свого опонента, то таке запитання називають провокаційним, а його постановка є софістичний прийом. За допомогою провокаційних запитань інколи ставлять в скрутне положення логічно не підготовлених людей. Так, в ході дискусії про гуманізацію кримінальних покарань противникам відміни страти задавалися запитання: «Ви за невідворотність покарань або за їх посилювання?», «Ви особисто зараз, тут готові привести у виконання смертний вирок?». На ці запитання не було отримано відповідей. А як слід відповідати на такі запитання? Відповідаючи на перше запитання, потрібно відзначити, що запитання є некоректним, провокаційним, оскільки його передумова «Чоловік повинен виступати або за невідворотність покарання, або за посилювання покарання» є помилковим твердженням. Потім доцільно запропонувати поправити запитання - «розбити» його на два запитання: «Ви за невідворотність покарання або проти невідворотності?», «Ви за пом"якшення покарання або за посилювання, або за те, щоб залишити заходи покарання, що діють?». При відповіді на друге запитання потрібно сказати, що воно також є провокаційним, і вказати передумову: «Якщо людина не виключає страти як вищої міри покарання, то він має бути готовий привести такий вирок у виконання у будь-який час, в будь-якому місці». Ця передумова є помилковою.

Оскільки будь-яке запитання спирається на знання, що вже набуті, то залежно від правильного чи неправильного використання цього початкового базису слід відрізняти коректні запитання від некоректних.

Дзеркальне запитання. Щоб розширити рамки і забезпечити безперервність відкритого діалогу, можна використовувати дзеркальне запитання. Воно полягає в повторенні з запитальною інтонацією частини ствердження, що тільки що було виголошено співбесідником, щоб примусити його побачити своє ствердження з іншого боку і продовжити свою розповідь.

Дзеркальне запитання дозволяє створювати в бесіді нові елементи, що надають діалогу достеменний сенс, не вступаючи в протиріччя зі співбесідником. Це дає кращі результати, ніж круговорот питань «чому?», які зазвичай викликають захисні реакції, пошуки надуманої причинності, чередування обвинувачень і самовиправдовувань і в результаті призводять до конфлікту.

Риторичні запитання. Це запитання, відповідь на які очевидна для всіх присутніх. Їх мета — активізувати аудиторію, вказати на невирішені проблеми чи забезпечити підтримку нашої позиції з боку учасників бесіди шляхом мовчазної згоди.

Важливо формулювати запитання таким чином, щоб вони звучали стисло і були зрозумілі присутнім. А притаманне великій аудиторії мовчання і буде означати схвалення нашої точки зору. Але при цьому слід бути дуже обережним, бо можна вдатися до звичайної демагогії, а іноді потрапити в смішне положення, як це сталося на одному зібранні селян. Оратор пропонував повторно обрати одного члена правління, підкреслюючи його працелюбність запитанням: «Хто взагалі може зараз, в цій складній ситуації, порівнятися з ним?». З останнього ряду хтось випалин: «Кінь!»

Переломні запитання. Вони підтримують бесіду в чітко встановленому напрямку або ж піднімають цілий комплекс нових проблем. Якщо співбесідник коректно і змістовно відповідає на такі запитання, то відповіді зазвичай дозволяють виявити слабкі місця його позиції. Наведемо приклади: «як Ви уявляєте собі ...? , «Як Ви вважаєте, чи потрібно радикально міняти... ?, «Як насправді у Вас справа з ...?». Подібні запитання задаються в тих випадках, коли ми вже отримали досить інформації з однієї проблеми і хочемо переключитися на іншу або ж коли ми відчули опір співбесідника і намагаємося обійти важкі місця. Небезпека в цих ситуаціях полягає в порушенні рівноваги між ними і нашими співбесідниками. При наполегливому використанні таких запитань співбесідник може підвести їх до закритих відповідей «так» чи «ні». Це суттєво знизить наші шанси на отримання інформації.

Запитання для обмірковування. Вони спонукають співбесідника розмірковувати, ретельно аналізувати і коментувати те, що було складно. Прикладами є такі запитання: «Чи правильно я зрозумів Ваше повідомлення про те, що ...?», «Чи вважаєте Ви, що...?».

Мета цих запитань — створити атмосферу взаєморозуміння, це часто дозволяє досягнути проміжних результатів.

Послідовність використання запитань.

Для першого етапу, на якому піднімаються нові проблеми, характерні відповіді «так — ні». На наступному стані, коли розширюються кордони сфер передачі інформації і проводиться збір фактів і обмін думками, слід задавати переважно відкриті і дзеркальні запитання.

Після етапу передачі інформації наступає етап закріплення і перевірки отриманої інформації, на якому переважають риторичні запитання і запитання на обмірковування. І наприкінці, відмітивши нову спрямованість інформації, ми користуємося переломними запитаннями.

Чого ми домагаємося такими питаннями? В будь-якому випадку ми суттєво знижуємо небезпеку «бесіди-сварки». Бо будь-яке ствердження чи констатація, особливо не підкріплене очевидними фактами, викликають у співбесідника протест, дух протиріччя і контраргументи у відкритій чи закритій (внутрішній) формі. Якщо ж ми модифікуємо їм форму запитання, тим самим в значному ступені їх пом"якшуючи, то співбесідник і сприйме їх легше, іноді навіть як свою особисту думку (завдяки риторичним питанням і запитанням на обмірковування).

Передача інформації і підготовка до аргументування проходять вільніше, легше, оскільки співбесідник стає більш відкритим і показує свої слабкі місця до того, як ми підготували аргументи, що враховують його цілі і побажання.

Само собою зрозуміло, що застосування техніки опитування можливо тоді, коли нам потрібно отримати від співбесідника професійну інформацію і коли наша мета полягає в тому, щоб краще пізнати і зрозуміти його.

Окрім того, за допомогою запитань ми максимально активізуємо співбесідника, надаємо йому можливість самоутвердитися, чим полегшуємо вирішення своєї задачі.

Для чого необхідно аналізувати запитання опонента? Насамперед, це потрібно для того, щоб виявити коректні і некоректні запитання. І якщо трапляються некоректні запитання, слід показати їх безпідставність і попросити опонента уточнити чи зняти їх. Якщо оратор має у своєму розпорядженні достатньо підстав, які дозволяють вважати, що опонент навмисно вдається до некоректного запитання, то в даному випадку і тільки за цих умов його можна кваліфікувати як провокаційне.

«Задай дурне запитання, і ти отримаєш дурну відповідь». Такий визначальний вплив запитання на характер відповіді відомий з давніх пір. Під час одного зі своїх походів Олександр Македонський узяв в полон десять індійських філософів. Вони були відомі своїм умінням дотепно і лаконічно відповідати на поставлені запитання. Олександр вирішив випробувати полонених, поставивши їм важкі запитання. П"ятого по рахунку він запитав: «Що раніше - ніч або день?». Філософ відповів: «День раніше принаймні на день», - але побачивши, що Олександр не дуже задоволений такою відповіддю, додав, що не слід дивуватися з того, що мудровані запитання мають настільки ж мудровані відповіді. Пізніше цю ж думку повторив німецький філософ І. Кант. «Уміння ставити розумні запитання, - дотепно відмітив він, - є вже важлива і необхідна ознака розуму і прозорливості. Якщо запитання саме по собі не має сенсу і вимагає даремних відповідей, то, окрім сорому для того, що запитує, він має інколи той недолік, що спонукає необережного слухача до безглуздих відповідей і створює смішне видовище: один (по вираженню древніх) козла доїть, а інший тримає під ним решето».

Ось чому при постановці запитань слід дотримувати наступні правила:

1. Запитання ставити необхідно коректно. Вони мають бути правильно сформульовані за формою і змістом. Провокаційні і невизначені запитання недопустимі.

2. Відповідно до запитання слід передбачити альтернативність відповіді («та чи ні») на уточнюючі запитання. Наприклад, на запитання: «Чи визнає Петров себе винним в пред"явленому йому звинуваченні?» можна дати дві альтернативних відповіді: «Так, визнає» чи «Ні, не визнає».

3. Запитання формулюється коротко і ясно. Довгі, заплутані запитання утрудняють їх розуміння і відповідь на них.

4. Запитання має бути простим. Якщо запитання складне, то його краще розбити на декілька простих. Наприклад, чи «Були брати Іван і Костянтин Аксакови видавцями газети «День»?». Це складне запитання слід розбити на два простих, оскільки відповіді будуть різними - «так», «ні». Це пов"язано з тим, що Іван Аксаков був видавцем газети «День», а Костянтин - ні, він був лише автором багаточисельних статей в ній.

5. У складних розділових запитаннях необхідне перерахування всіх альтернатив. Наприклад, «До якого вигляду суду по стадії розгляду справ відноситься даний суд: першій або касаційній інстанції?». Тут не вказана третя альтернатива - суд наглядової інстанції.

6. При формулюванні запитань слід відрізняти їх звичайну постановку від риторичної. Риторичні запитання, як відомо, є думками, оскільки в них міститься твердження або заперечення; звичайні ж запитання думками не є. Поважно пам"ятати, що лише правильно поставлене запитання здатне виконати свої функції як в науковому пізнанні, так і в дискусії, і у вченні. Наприклад, одним з найбільш поширених методів дослідження різних проблем суспільного життя є опит. Мета опиту полягає в здобутті інформації про об"єктивні і суб"єктивні (думки, настрої, інтереси і т. п.) факти із слів опитуваних. Багато правові проблеми взагалі не можна вивчати, не удаючись до опиту: громадська думка про норми кримінального права, престиж правоохоронних органів, правова свідомість, ефективність правової пропаганди і тому подібне. Головне в цьому методі - формулювання запитань.

У основі загальних вимог, що пред"являються до формулювання запитань, лежать розглянуті формально-логічні правила їх постановки. По-перше, запитання має бути конкретним, коротким, зрозумілим, простим по конструкції. По-друге, запитання повинне вказувати час, місце і контекст, які необхідно враховувати при відповіді. По-третє, в запитанні не слід вживати слова з подвійним і більш за значення. По-четверте, контрольні запитання не повинні слідувати відразу за основними. По-п"яте, запитання повинне вказувати на всі можливі альтернативи відповідей (позитивні, негативні вибори). По-шосте, при необхідності конкретизації відповіді в запитанні можна ввести коротку передмову. По-сьоме, формулювання запитання і його сенс повинні враховувати особистий персональний досвід опитуваних в тій області, на яку направлено запитання. По восьме, не можна спочатку ставити важкі або турбуючи опитуваного запитання.

Відповідь - це думка, викликана запитанням. Основними функціями відповіді є:

а) зменшення невизначеності, закладеної в запитанні, або

б) вказівка на неправильну постановку запитання.

При цьому одне і те ж запитання може мати багато різних відповідей, не рівнозначних по своїх логіко-інформаційних характеристиках. Звідси розрізняють наступні види відповідей.

1. По області пошуку відповіді діляться на прямі і непрямі. Прямою називається відповідь, яка береться безпосередньо з області пошуку відповідей, без додаткових відомостей або міркувань. Непряма відповідь береться з ширшої області, ніж область пошуку відповідей, вона пов"язана з прямою відповіддю деяким логічним відношенням по істинності. Наприклад, на запитання «Чи скоював громадянин Кузин даний злочин?» можна відповісти: «В той час, коли було здійснено злочин, громадянин Кузин разом зі своєю сім"єю знаходився в іншому місті в гостях у родичів». Ця відповідь є непрямою. Він, як і схема його побудови, тобто його основа, не міститься під знаком запитання, проте з нього логічно виходить пряма відповідь: «Громадянин Кузин даний злочин не скоював». В порівнянні з прямою непряма відповідь не зрідка містить додаткові відомості і тому використовується для усестороннього розгляду питання. Оскільки промовець не може бути байдужим до того, розуміють або не розуміють його слухачі, чи до кожного з них доходить сенс тверджень, то до непрямих відповідей він може вдаватися тільки будучи повністю впевненим, що аудиторія достатньо підготовлена для усвідомлення їх змісту. В іншому разі вони стають непотрібними. За інших умов непрямі відповіді не тільки прийнятні, але й бажані. За їх допомогою оратор може продемонструвати свою ерудицію і показати, що він вільно володіє матеріалом. Для досвідченого полеміста непряма відповідь дозволяє використовувати більш загальні знання з теорії, цікаві відомості з суміжних галузей науки, типові образи з художньої літератури.

Пряма негативна відповідь може стосуватися як сутності запитання, так і його форми. Мотивом для відмови відповідати по суті на запитання частіше всього служить визнання учасником полеміки своєї некомпетентності, тобто недостатнє знання випадково порушених у спорі наукових чи практичних проблем, відсутність в його розпорядженні необхідних відомостей, матеріалів чи джерел і т. ін. До такої мотивованої негативної відповіді не можна ставитися упереджено і розцінювати її як уразливість.

2. За обягом інформації розрізняють повні і часткові відповіді. Повна відповідь без залишку усуває невизначеність, що повідомляється питанням, і робить невідоме відомим. Їм є всяка пряма відповідь, а також всяка несуперечлива думка, з якої виходить пряма відповідь. Дійсна повна відповідь називається вичерпною. Таким чином, всяка вичерпна відповідь є повною, але не навпаки. Часткова відповідь лише в деякій мірі усуває невизначеність, що повідомляється запитанням, і наближає перетворення невідомого у відоме. Їм є всяка думка, витікаючи як слідство з прямої відповіді на основі прийнятих положень, але не навпаки. Наприклад, на запитання чи «Готовий уряд твердо узяти владу в свої руки і здійснити економічну реформу?» депутат відповів: «Уряд не може здійснити економічну реформу, оскільки не розроблена її концепція». Відповідь часткова: немає відповіді на першу частину запитання.

Серед відповідей розрізняють:

- щирі і помилкові;

- прямі і непрямі;

- короткі і розгорнуті;

- повні і неповні.

По гносеологічному статусу, тобто стосовно дійсності, відповіді можуть бути щирими і помилковими. Відповідь розцінюється як щирий, якщо виражене в ньому судження правильне, чи адекватно відбиває дійсність. Відповідь розцінюється як помилкова, якщо виражене в ньому судження невірне, чи неадекватно відбиває положення справ у дійсності.

Прямі і непрямі відповіді - це два види відповідей, що розрізняються способом вираження інформації.

Прямим називається відповідь узятий безпосередньо з області пошуку відповідей, при конструюванні якого не прибігають до додаткових зведень і міркувань. Наприклад, прямою відповіддю на запитання, що заповнює, “Коли була прийнята Конституція України?” буде судження: “Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року”. Прямою відповіддю на уточнюючий запитання - “Чи є дельфін рибою?” буде судження: “Ні, дельфін не є рибою”.

Непрямою називається відповідь, що беруть з більш широкої області, ніж область пошуку відповіді, і з який лише вивідним шляхом можна одержати пряма відповідь. Так, для запитання “Коли була прийнята Конституція України?” непрямим буде наступна відповідь: ”Конституція України була прийнята напередодні 5-ої річниці незалежності України”. На питання “ Чи є дельфін рибою?” непрямою буде відповідь: “Дельфін відноситься до ссавців”. При реконструюванні непрямої відповіді на перше запитання що відповідь містить інформацією не тільки про час прийняття Конституції України, але і про час настання 5-ої річниці незалежності України. В другому випадку що відповідь має додаткову інформацію, про те що дельфін - це ссавець, і що ссавці і риби утворять два непересічних класи.

За граматичною формою відповіді можуть бути короткими і розгорнутими.

Короткі - це односкладові - стверджувальні і негативна відповіді: “так” чи “ні”. Розгорнуті - це відповіді, у кожній з який повторюються всі елементи запитання. Наприклад, на запитання “ Чи був Карл Маркс атеїстом?” можуть бути отримані позитивні відповіді: коротка - “Так”; розгорнута - “Так, Карл Маркс був атеїстом. ”; негативні відповіді: коротка - “Ні”; розгорнута - “Ні, Карл Маркс не був атеїстом. ”

Короткі відповіді найбільш придатні для простих запитань; при складних запитаннях доцільно користатися розгорнутими відповідями, оскільки односкладові відповіді в цьому випадку нерідко виявляються двозначними.

По обсязі представленої у відповіді інформації вони можуть бути повними чи неповними. Проблема повноти найчастіше виникає при відповідях на складні запитання.

Повна відповідь включає інформацію з усім чи елементам складовим частинам запитання. Наприклад, на складне уточнююче запитання: “Чи вірно, що підмет, присудок і доповнення є другорядними членами речення?” повним буде наступна відповідь : “Підмет і присудок є головними членами речення, доповнення - другорядним членом .” На складний запитання: “Де, коли і на честь якої події був установлений пам"ятник князю Володимирові?” повною буде наступна відповідь: “Пам"ятник великому князю київському Володимирові Святославовичу встановлений у 1853 році в Києві на честь 770-річчя водохрещення Русі. ”

Неповна відповідь включає інформацію щодо лише окремих елементів чи складових частин запитання. Так, на приведений вище запитання - : “ Чи вірно, що підмет, присудок і доповнення є другорядними членами речення?” - неповним буде відповідь: “Ні, невірно, підмет є головним членом речення”. На запитання “Де, коли і на честь якої події був установлений пам"ятник князю Володимирові?” - неповною буде відповідь: “Пам"ятник князю Володимирові Святославовичу встановлений на честь 770-річчя водохрещення Русі. ”

Неповна відповідь на перше запитання не містить інформації про роль присудка в пропозиції, а друга відповідь не вказує час і місце встановлення пам"ятника.

По намірах відповідаючого розрізняють позитивні і негативні відповіді.

Прагнення розібратися в запитанні приведе до позитивної відповіді, прямої чи непрямої відмовлення відповідати на нього - до негативної відповіді.

Знання правил постановки запитання і його зв"язків з відповіддю дозволяють сформулювати наступні правила формулювання відповіді:

1. Відповідь має бути ясною, однозначною і короткою. Це багато в чому залежить від того, як той, що відповідає розуміє запитання і чи хоче він на нього давати відповідь.

2. Відповідь повинна зменшувати невизначеність запитання, бути інформативніше за ньго. Багато спорів і дискусій безплідні через відступ від цього правила. «Товчуть воду в ступі» — говорять в таких випадках.

3. При некоректній постановці запитання відповідь повинна містити і вказівку на цю некоректність. В деяких випадках досить сказати, що в такому-то пункті запитання не ясне і вимагає уточнення. У інших - що запитання не заслуговує на обговорення, оскільки воно остаточно вирішене і відповідь відома. У третіх - що вимагати відповіді доки передчасно, оскільки запитання нерозв"язне через недолік якихось даних, відсутність відповідних методів рішення і так далі.

На особливу увагу заслуговують запитання, джерело некоректності яких - помилковість їх передумов. Єдино можливий спосіб відповідати на такі запитання - відкидати ці помилкові передумови.

Відповіді завжди мають будуватися згідно з поставленими запитаннями, тому що тільки за таких умов вони виконують свою основну функцію — уточнюють інформацію, якої бракує, чи несуть нову, і, отже, реалізують пізнавальну функцію запитання.

Відповідь можна вважати правильною тільки тоді, коли висловлені в ній судження за своїм змістом істинні (тобто адекватно відбивають реальну дійсність) і логічно пов"язані і поставленим запитанням. Судження, нехай і істинні, але не пов"язані з запитаннями, кваліфікуються як «відповіді не по суті» і не розглядаються.

Помилковими або хибними відповідями вважаються ті, що за змістом пов"язані з запитаннями, однак по суті неправильно відбивають дійсність, їх виникнення пояснюється помилковими думками чи некомпетентністю. Ненавмисно допущені помилки (так звані помилкові відповіді) слід відрізняти від навмисно неправильних відповідей, тобто хибних, з метою ввести в оману учасників дискусії.

У ході полеміки не завжди легко і просто відрізняти помилкові відповіді від хибних. Тому звинувачення в свідомій хибності завжди припускає наявність достатньо вагомих до того підстав і не може спиратися тільки на підозрі та інтуїтивних здогадках. Потрібні докази.

Існує різне ставлення промовця до поставлених запитань. Прагнення зрозуміти їх приводить до позитивних відповідей, а ігнорування запитань шляхом прямої чи непрямої відмови відповісти на них — до негативних.

Закони логіки, будучи специфічними законами мислення, неодноразово пов^язані із законами об^єктивного світу, погоджуються з ними. “Закони мислення і закони природи необхідно погоджувати між собою, якщо тільки вони належно пізнані” (Маркс. К., Енгельс Ф. Твори).

Закони логіки об"єктивні, вони не створені людським розумом, не продиктовані мисленню самим мисленням, як стверджує ідеалізм, а є відображенням закономірності об"єктивного світу. «Закон логіки є відображення об"єктивного в суб"єктивній свідомості людини».

Закони логіки існують і діють незалежно від волі і бажання людей. Мислення людини стихійне і підлягає законам логіки. Кожна людина незалежно від того, чи знає вона про існування законів логіки чи ні, мислить у відповідності до законів логіки.

Знання логічного механізму постановки запитань і конструювання відповідей на них відіграє важливу роль в судовому процесі, є раціональною основою успішного проведення допитів, свідкувань, упізнання й інших судово-слідчих дій, а також продуктивних соціологічних опитувань шляхом анкетування.

Таким чином, питально-відповідний комплекс грає важливу роль в процесі пізнання правової дійсності. Тому юристові потрібно знати логічну суть запитань і відповідей, їх види, правила постановки запитань, щоб коректно їх задавати і відповідати на них, розрізняючи і вказуючи прийоми, які можуть застосувати співбесідники по незнанню або навмисно.

логічний запитання відповідь мислення

Використана література

 

1. Хоменко І.В., Алексюк І.А. Основи логіки. К.,1996;

2. Арюлин А.А Учбово-методичний посібник по вивченню курсу «Логіка». К.,1997;

3. Ерашев А.А., Сластенко Е.Ф. Логіка. К.,1993;

4. Кирилов В.І, Старченко А.А. Логіка., М.,1987.

5. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.

6. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.

7. Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.

8. “Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р

9. С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;

М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;

10. «Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.

11. Історія красномовства. – к., 2000.

12. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.

13. Ішмуратов А.Т. Вступ до філософської логіки. К., 1997

14. Жеребкін В.Є. Логіка. Х., 1995

15. Тофтул М.Г. Логіка. – К., 1999. – С.332.

16. Гетманова А.О. Учебник по логике. – М., 1995.

17. Конверський А.С. Логіка. – К., 1998. – С.32.

18. Руденко К.П. Логіка. – К., 1976. – С.139.

19. Кирилов В.И., Старченко А.А. Логика: Учебник для юрид. ф-тов и институтов. – М., 1996.

20. Аверьянов Л. Я. Социология: искусство задавать вопросы –М.,1998.

21. Белнап Н., Стил Т. Логика вопросов и ответов. - М.: Прогресс, 1981.

22. Волович В. И. Надёжность информации в социологическом исследовании. – К.: Наукова думка, 1974.

23. Гречихин В. Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. – М.,1988.

24. Садмен С., Брэдберн Н. Как правильно задавать вопросы. - М.: Институт Фонда “Общественное мнение”, 2002.

25. Кримінологія: Підручник / Під ред. Ст Ст Орехова. - СПб., 1992.

26. Кант І. Соч.: У 6 т. - М., 1964. -Т. 3. - С. 159.

27. www.politik.org.ua