Система речових прав у сфері господарювання

Текст:

Національна академія наук України

Київський університет права

Кафедра конституційного, адміністративного, господарського права та процесу

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

(РОБОТА)

з господарського права

на тему:

« Система речових прав у сфері господарювання »

Студентки: IV курсу, групи ПБзІ-21

напряму підготовки: 0304 «ПРАВО»

спеціальності: 6.03040101 «Правознавство»

Зелениці Вікторії Сергіївни

Керівник:

Сонюк В.А.

Національна шкала (оцінка) _______________

Кількість балів: ______ Оцінка: ECTS ______

Члени комісії:

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

Київ, 2016

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ МАЙНОВИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ……………………………………………………………..8

1.1. Поняття та види правового режиму майна суб’єктів господарювання......8

1.2. Право власності як основне речове право у сфері господарювання……..15

1.3. Особливості права господарського відання та оперативного управління……………………………………………………………………19

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ…………………..........23

2.1. Право господарського відання як засіб здійснення права власності……..23

2.2. Право оперативного управління як засіб здійснення права власності.......27

2.3. Переваги і недоліки нового порядку реєстрації прав на нерухоме майно.30

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………35

ВСТУП

Побудова в Україні ринкових господарських відносин потребує принципово нових підходів до вирішення проблеми достатності фінансово-майнового забезпечення функціонування суб"єктів господарювання. Розкриття багатогранної сутності речових прав у сфері господарювання і на цій основі розроблення концептуальних підходів та принципів управління цими правами, визначення способів їх класифікації, необхідних для глибшого теоретичного дослідження та практичного аналізу оцінки ефективності використання цих прав у сучасній системі господарювання виступають, очевидно, основоположними моментами.

Речові права відіграють важливу роль у господарських правовідносинах. Нагадаємо, що речові права закріплюють належність речей суб"єктам правовідносин. Речові права істотно відрізняються від зобов"язальних прав і виключних (прав інтелектуальної власності). Зобов"язальні права оформлюють перехід речей та інших об"єктів правовідносин від одних суб"єктів правовідносин до інших. До речових прав належать право власності та обмежені речові права (право господарського відання, право оперативного управління, право володіння та інші речові права, передбачені чинним законодавством України). Найширшим за обсягом із наведених речових прав є право власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею та незалежно від волі інших осіб. Суб"єктами права власності є український народ, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, фізичні та юридичні особи та інші визначені законом суб"єкти.

Слід зазначити, що всі суб"єкти права власності є рівними перед законом. Власник наділений правомочностями володіння, користування та розпорядження. Обсяг цих правомочностей визначається на підставі чинного законодавства України.

Зауважимо, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При цьому право власності не може використовуватися на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Особа набуває права власності на підставах, які прямо не заборонені законом. Перелік таких підстав зазначений, зокрема, у ГК та ЦК України. Способи набуття та припинення права власності, згідно із загальним правилом, поділяють на первісні та похідні. Первісне набуття власником права власності на певний об"єкт не залежить від волі попереднього її власника або ж пов"язане

з виникненням (створенням) цього об"єкта. Похідні способи набуття та припинення права власності передбачають наявність волі попереднього власника. Найпоширенішими випадками виникнення права власності в останній спосіб є набуття права власності на підставі договору.

Конституція України закріпила існування в нашій державі таких форм власності, як приватна, державна, комунальна та виключна власність народу України.

ЦК передбачає ті самі форми власності, що й Основний Закон України. Проте в ГК передбачено такі форми власності, як приватна, державна, комунальна, колективна та виключна власність народу України.

Суб"єктом останньої форми власності є український народ. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. До об"єктів належать: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Кожному громадянину надано право користуватися природними об"єктами права власності українського народу відповідно до закону.

Наступною найважливішою на сьогодні формою власності є приватна. Згідно з Основним Законом кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. До суб"єктів права приватної власності належать фізичні та юридичні особи. Слід зазначити, що законом можуть встановлюватися певні обмеження щодо об"єктів права приватної власності. При цьому склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежуються. Єдиним винятком із цього правила є можливість обмеження розміру земельної ділянки - об"єкта права приватної власності.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об"єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Зазначимо, що в нашій державі примусове відчуження об"єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі й у порядку, встановлених законом, і за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об"єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Наступною формою власності є державна. У державній власності перебуває майно, зокрема грошові кошти, що належать державі Україна. При цьому від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Комунальна власність є важливою передумовою становлення в нашій державі місцевого самоврядування. До об"єктів комунальної власності належить майно, зокрема грошові кошти. Суб"єктом права комунальної власності є територіальна громада. Зазначимо, що управління майном, що перебуває у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Як зазначалося, до речових прав поряд із правом власності належать і обмежені речові права, що встановлюється правовим режимом майна.

Правовий режим майна - це сукупність вимог, що пред"являються до майна при його набутті, використанні у процесі господарської діяльності, вибутті. У господарській діяльності правовий режим майна виявляється у встановленні особливих правил обліку майна, порядку погашення його вартості, віднесення вартості майна на собівартість та ін. Основу правового режиму майна суб"єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права:

право господарського відання та право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на підставі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених ЦК (розд. II кн. 3). Майно суб"єктів господарювання може бути закріплене на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна. Майнову основу господарювання становить право власності.

Суб"єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на правах власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб"єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб"єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК. Право господарського відання є правовою формою майнового статусу суб"єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна згодою власника у випадках, передбачених законодавчими актами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб"єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Зауважимо, що держава забезпечує рівний захист

майнових прав суб"єктів господарювання. Захист права господарського відання здійснюється згідно з положеннями закону, встановленими для захисту права власності. Істотним є те, що суб"єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право захищати свої майнові права й від власника.

Правом оперативного управління визнається правова форма майнового статусу суб"єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Право оперативного управління захищається законом так само, як і право власності. Проте власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб"єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Зазначимо, що власник майна має право вилучати у суб"єкта господарювання: 1) надлишкове майно; 2) майно, що не використовується; 3) майно, що використовується суб"єктом господарювання не за призначенням. Крім того, майно може використовуватись суб"єктом господарювання на підставі оренди. Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

У цьому сенсі важливим питанням є характеристика правовстановлюючих документів. Під правовстановлюючим документом розуміють документ, що підтверджує права певного суб"єкта на нерухоме майно і складений у порядку, передбаченому законодавством. Правовстановлюючі документи не лише підтверджують те, що майно належить певній особі, а й виступають підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно. Правовстановлюючими документами, на підставі яких провадиться державна реєстрація права власності на об"єкти нерухомого майна, є: 1) акти, видані

органами державної влади або органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції та в порядку, встановленому законодавством; 2) договори та інші угоди щодо нерухомого майна, укладені згідно із законодавством; 3) свідоцтва про право на спадщину; 4) рішення суду, що набрали чинності; 5) інші правовстановлюючі документи, які підтверджують права на нерухоме майно та складені у порядку, передбаченому законодавством.

Зокрема, це можуть бути договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, посвідчені державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами, свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що видаються державними нотаріальними конторами та

приватними нотаріусами, свідоцтва про право на спадщину, видані державними нотаріальними конторами, свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами, свідоцтва про придбання об"єктів нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого майна, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами, свідоцтва про право власності на об"єкти нерухомого майна, видані органами місцевої виконавчої влади чи місцевого самоврядування, свідоцтва про право власності на спадщину та свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, оформлені консульськими установами України, рішення судів, господарських судів про визнання права власності на об"єкти нерухомого майна, мирова угода, затверджена ухвалою суду, тощо.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ МАЙНОВИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1.1.Поняття та види правового режиму майна суб’єктів господарювання

Кожен суб’єкт господарювання повинен мати матеріальну базу для ведення господарської діяльності. Таку матеріальну основу складає цілісний майновий комплекс, що включає речі (як об’єкт цивільних прав), майнові права, а також немайнові права, пов’язані з майновими (ст. 66 ч. 3 ГК України). Іншими словами, цілісний майновий комплекс суб’єкта господарювання — це сукупність матеріальних і нематеріальних цінностей, що забезпечує здійснення господарської діяльності відповідно до цілей суб’єкта господарювання.

Чинне законодавство України не передбачає обов’язкової наявності цілісного майнового комплексу у кожного суб’єкта господарювання, що напевно не відповідає економічній дійсності. Без такого комплексу господарська діяльність неможлива, на що вказує й спеціальна література. Не лише виробництво товарів неможливе без наявності виробничих площ, обладнання, сировини та матеріалів, але й надання послуг неможливе без спеціальних знань, що мають вартісний вираз, та без відповідного персоналу, офісного обладнання та техніки. Достатня матеріальна база є істотною ознакою суб’єкта господарювання, що й повинно знайти належне відображення в законодавстві. Як випливає з наведеного визначення, змістом цілісного майнового комплексу виступає майно. Ст. 139 ГК України до майна відносить об’єкти, що мають вартість та відображені у внутрішньому обліку суб’єкта господарювання. Причому, взаємозв’язок майна з обліком є факультативною ознакою майна, оскільки, з одного боку, неможливе відображення об’єктів, що не мають вартості, і, з іншого боку, майно не втрачається, якщо воно не враховане суб’єктом господарювання. Слід підкреслити, що визначення майна в ст. 139 ГК України підкреслює його економічну роль, тоді як визначення майна в ст. 190 ЦК України (речі, сукупність речей, майнові права та обов’язки) можна розглядати швидше як перерахування елементів поняття. Важливо відзначити, що цілісний майновий комплекс може включати також «нематеріальні блага» і «немайнові блага» (за термінологією ЦК України — глави 15 в цілому та ст. 201, зокрема). Повертаючись до попереднього прикладу, не тільки верстати та обладнання, але і фірмове найменування, ноу-хау і комерційні таємниці, упізнаваність (ділова репутація у поєднанні з витратами на рекламу) входять до складу майна суб’єкта господарювання. Матеріальні і нематеріальні цінності, що мають вартість та входять до складу цілісного майнового комплексу суб’єкта господарювання, називають активами (ст.ст. 47,73,139,167,213 ГК України) або пасивами.

Суб’єкт господарювання має право використовувати активи в господарській діяльності на власний розсуд (наприклад, власні кошти, готова продукція, сировина, обладнання і т. п.). До складу пасивів входить майно, яке суб’єкт господарювання отримав від інших сторін правовідносин. До пасивів, зокрема,

належить майно, вкладене засновниками на сплату статутного капіталу, зобов’язання за кредитами, контрактами, попередньо оплаченими контрагентами, цінними паперами. Отже, правовий режим майна суб’єкта господарювання являє собою систему правовідносин між суб’єктом господарювання та іншими учасниками господарських відносин, об’єктом яких є цілісний майновий комплекс суб’єкта господарювання або його складова частина, а предметом — права та обов’язки учасників господарювання, пов’язані з речовою правомочністю на цілісний майновий комплекс у господарській діяльності. Цілісний майновий комплекс суб’єкта господарювання як сукупність матеріальних та нематеріальних цінностей виконує три основні функції і займає провідне місце одразу в декількох інститутах господарського права. З огляду впливу на виробничий процес, цілісний майновий комплекс розділений на виробничі та невиробничі фонди (ст.ст. 10, 66 ГК України). З огляду участі у виробництві, цілісний майновий комплекс розділяють на основні та оборотні фонди (ст.ст. 47,139 ГК України).

До основних фондів відносять речі та права, які беруть участь у виробництві впродовж декількох циклів, зберігаючи свою первинну форму за винятком зносу і ремонтів, наприклад, будівлі, споруди, верстати, прилади, меблі, інструменти. До оборотних фондів відносять речі і права що протягом одного виробничого циклу втрачають (або істотно змінюють) внаслідок використання свої матеріальні властивості, наприклад, сировина, напівфабрикати, енергоносії, грошові кошти і т. п.

Види правового режиму майна суб’єктів господарювання.

Основу правового режиму майна суб’єкта господарювання складає речова правомочність. Така правомочність, поширюючись на весь цілісний майновий комплекс, водночас може належати різним учасникам господарських правовідносин. Наприклад, цілісний майновий комплекс орендного підприємства, створеного до 1995 року, належить державі на праві власності; державному підприємству — на праві господарського відання, цехам державного підприємства — на праві оперативного користування, а організації колективу орендарів (власне орендному підприємству) — на правах орендаря. Українське право використовує теорію єдиного права власності, згідно з якою визнають існування лише одного власника майна. Власник може передавати майно іншим особам на умовах, похідних від права власності. Господарсько-правові (господарсько- організаційні) відносини не є винятком у цьому випадку.

Суб’єкти господарювання, що отримують цілісний майновий комплекс від власника, мають вужчі правомочності, ніж власник. Така теорія права власності розроблена академіком А.В. Венедіктовим. Відповідно до цієї теорії розрізняють З основних речових правових режими майна суб’єкта господарювання (в порядку зменшення обсягів правомочностей ): 1) право власності; 2) право господарського відання; З) право оперативного управління. До цих правових режимів майна

можуть бути додані права на майно у внутрішньогосподарських відносинах, а також інші речові права на чуже майно за загальними положеннями цивільного права. Будь-який з зазначених режимів не виключає наявності у суб’єкта господарювання інших прав на майно. Себто стосовно окремих частин цілісного майнового комплексу суб’єкт господарювання може мати різні правомочності.

Альтернативою викладеної вище теорії є концепція «розщепленої» власності, яка поширена в країнах англосаксонського (або <загального» ) права. Така концепція передбачає можливість одночасного існування декількох власників майна. При цьому кожен із власників найчастіше може розпоряджатися майном на свій розсуд та в своїх інтересах, і, звичайно, в таких умовах правомочності різних власників конкурують між собою. Коріння цієї традиції — у феодальному устрої держави, коли земля та розташоване на ній майно вважали належними державі, яку уособлював монарх. Монарх передавав частину території у власність окремим феодалам, ті передавали у власність васалам і, нарешті, васали (чи їхні васали) передавали землю у власність і на інших правах землеробам та скотарям, наприклад, віддавали в оренду, заставу, надавали узуфрукт та укладали інші угоди. Фактично кожен з *власників» володів різною правоздатністю відносно об’єкта «власності». Проте кожен міг захищати своє право як «власник” перед іншими «власниками» і третіми особами. У зв’язку з конкуренцією «власників» розроблена детальна судова і законодавча практика, побудована, головним чином, на казуїстичних засадах — різні правила для зобов’язальних, речових і позадоговірних відносин. Щоб уникнути дестабілізації правопорядку, був введений ряд законодавчих та договірних обмежень правомочностей подальших власників стосовно первісного “абсолютного» власника.

Поза сумнівом, позитивною характеристикою теорії «розщепленої власності» є уніфікація термінології режиму речових прав. Разом з тим, така уніфікація не є вичерпною: для розрізнення правомочностей різних власників, наприклад, на нерухомість, використовують до 20 термінологічних конструкцій, що відображають специфіку титулу на майно та співвідношення з іншими власниками1. Найбільшим авторитетом у світі концепція «розщепленої власності» користується у складі інституту довірчої власності або трасту (тресту), який був запозичений практично всіма правовими системами континентального права, зокрема Україною (ст. 316 ЦК України ).

Майно, яке належить суб’єктові господарювання згідно з речовим правом, характеризується як «власне». Проте цілісний майновий комплекс або його частина може належати такому суб’єктові і на зобов’язальному праві. Наприклад, засновник може передати підприємству обладнання на праві господарського відання, а земельну ділянку — на праві оренди (користування). На додаток, суб’єкт господарювання може самостійно орендувати устаткування і будівлі, взяти кредит у банку, отримати в безкоштовне користування базу відпочинку тощо. Майно, отримане на підставі зобов’язань, називають залученим, що

підкреслює тимчасовий характер володіння ним. Майно може залучатися на підставі договору оренди, лізингу, факторингу, кредиту, позики, комісійних, агентських угод тощо. До зобов’язальних прав, як правило, входять правомочності з володіння та користування, рідше — з розпорядження (наприклад, за договором комісії або управління майном). Термін володіння майном при цьому зазвичай обговорюється сторонами зобов’язання заздалегідь. Після закінчення цього терміну суб’єкт господарювання зобов’язаний повернути (або передати третій особі) майно згідно з угодою або сплатити вартість і отримати речову правомочність на таке майно.

Особливим випадком с отримання майна іншої особи в управління, зокрема, у довірчу власність суб’єкта господарювання. У такому разі отримувач виступає як фактичний власник майна для всіх учасників господарських відносин, за винятком довірителя. Проте в цьому випадку правомочності власника майна для такого довірчого управителя мають суто зобов’язальний характер (ст. 316 ЦК України, Закони від 19.06.2003 р. «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікаті і «Про фінансово- кредитні механізми і управління майном під час будівництва житла і операціях з нерухомістю»). До того ж, до довірчого управління в господарській діяльності можуть бути пред’явлені додаткові ви моги щодо організаційної та майнової відповідності, з розкриття даних і державного контролю, з отримання повних ліцензій, реєстрацій та акредитацій на ринку фінансових послуг тощо.

Частина 2 ст. 133 ГК України вказує також, що майно може бути закріплене за суб’єктом господарювання на основі іншого орава, не передбаченого законом, за умови, що таке право не суперечить закону. На практиці такі випадки не є поодинокими. Коло суб’єктів майнових прав у сфері господарювання вельми різноманітне, оскільки речові правомочності на майно виникають за умови відповідної правосуб’єктності будь-якого учасника правовідносин. Мати речові правомочності на цілісний майновий комплекс може будь-який суб’єкт на підставі загального дозволу або спеціального припису закону. Відповідно до ГК України (ст. 134), ЦК України (ст. 318) суб’єктами права власності є: народ України, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади України, фізичні та юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації, інші суб’єкти міжнародного публічного права. «Суб’єкти публічного права», «юридичні особи публічного права» передбачені ЦК України (ст.ст. 2 і 329) серед можливих суб’єктів права власності.

Під наведені категорії повинні були потрапити, зокрема, державні установи та суб’єкти господарювання, що мають публічні зобов’язання (ст. 178 ГК України). Разом з тим, законодавство поки не передбачає для них такої можливості, відводячи таким суб’єктам обмежені речові права повного господарського відання та оперативного управління. В цілому можна дійти висновку, що власником майна може стати будь-яка особа або прирівняний до нього учасник речових

правовідносин, якщо його дієздатність не обмежена законом або судом(ст.ст. 318-321,325 ЦК України).

Законодавець може забороняти або встановлювати обмеження (умови) на набуття у власність певного майна: така заборона чи обмеження може встановлюватися стосовно будь-якого суб’єкта з тих, які за інших умов були б здатними отримувати таке майно у власність. Статус юридичної особи суб’єкта господарювання не є ані необхідною, ані, більше з тим, достатньою ознакою для визначення правового режиму майна. Проте правовий режим господарського відання та оперативного управління є характерним виключно для юридичних осіб (ч. 4 ст. 55 ГК України). Коло суб’єктів права господарського відання співпадає з колом можливих власників майна. Проте, за загальним правилом, право господарського відання надається для здійснення підприємницької діяльності (ст. 136 ГК України), тобто зумовлено господарсько- правовим статусом суб’єкта.

Зокрема, державне комерційне підприємство володіє майном на праві господарського відання (ч. 2 ст. 74 ГК України). У свою чергу, статус суб’єкта підприємництва надається відповідно до основної мети діяльності суб’єкта господарювання. Суб’єкти господарювання, здійснюючи водночас як підприємницьку, так і непідприємницьку діяльність, також можуть володіти майном на праві господарського відання. Суб’єктами права оперативного управління виступають переважно суб’єкти господарювання, для яких отримання прибутку не є основною метою, наприклад, державні установи, добродійні організації, біржі. їхня діяльність іменується господарською «некомерційною» (ст. 137 ГК України). Казенні підприємства, разом з неприбутковими суб’єктами господарювання, володіють переданим їм засновниками майном виключно на праві оперативного управління (ч. 5 ст. 76 ГК України).

Законом можуть встановлюватися винятки з зазначених правил. Зокрема, об’єднання підприємств, створені без мети отримання прибутку (ст. 118 ГК України), можуть володіти майном на праві господарського відання. Водночас, суб’єктам підприємництва, таким як підприємства громадських та релігійних організацій, майно може передаватися на праві оперативного управління, щоправда, право власності у такому випадку виключається (ч. 5 ст. 112 ГК України).

Господарюючі громадяни можуть володіти цілісним майновим комплексом на праві власності або на зобов’язальному праві. Порядок обліку майна (баланс, документи, що встановлюють право,реєстрація та інші) є складовою частиною правового режиму майна суб’єктів господарювання. Суб’єкти господарювання зобов’язані вести облік майна, подавати звіти про здійснені витрати та отримані прибутки господарської діяльності. Слід враховувати, що облік може здійснюватися в будь- якій формі на вибір суб’єкта господарювання, але обов’язковим, за законодавством України, є бухгалтерський та податковий облік,

який передбачає періодичну підготовку і подання фінансової та податкової звітності. Як правило, суб’єкти господарювання не обмежуються вказаними видами обліку і здійснюють додаткові, які сприяють успішному плануванню та розвиткові господарської діяльності. Підтвердженням прав на майно можуть бути будь-які облікові відомості, проте найбільшу доказову силу мають документи встановленої законом форми. Саме лише відображення майна в балансі, на рахунках або в інших облікових записах суб’єкта господарювання, що мають внутрішньогосподарчий характер, не завжди є достатньою підставою для визнання за суб’єктом права на майно.

Сучасна судова практика виходить з того, що відображення майна у балансі суб’єкта господарювання не є достатньою підставою визнання права власності на нього. Наприклад, передача відомчої здравниці на баланс галузевої профспілкової організації ще не свідчить про появу в останньої речової правомочності на це майно. Відомі також випадки, коли вищий господарський орган наказував суб’єктові господарювання тримати майно на балансі до ухвалення рішення про правовий статус майна. Так, під час корпоратизації держпідприємства частина майна, яка увійшла до статутного фонду створеного акціонерного товариства, належить останньому на правах власності. Частина майна «корпоратизованого» державного підприємства, що не внесена до статутного фонду створеного AT, не належить йому на праві власності; режим такого майна (щодо AT) визначають органи Фонду державного майна України.

Облік майна у будь-якому випадку ведеться на підставі документів, що підтверджують правомочність суб’єкта господарювання на відповідні складові цілісного майнового комплексу. Ці документи називають «первинними», часто складеними за участю інших осіб або органів. Серед них документи, що підтверджують наявність законних підстав виникнення речових прав суб’єкта господарювання на майно у практиці отримали назву «правовстановлюючі». Загалом, всі дозволені законом види доказів можуть бути використані як підтвердження прав на майно. Разом з тим, у законодавстві закріплені найпоширеніші форми документів, що встановлюють права. До них, зокрема, належать: —договори, що містять положення про перехід титулу; –державні акти про право власності або право постійного користування на землю; —акти прийому-передачі майна в процесі формування статутного капіталу, продажу (в т.ч. приватизації) або оренди майна; —свідоцтва про право власності на нерухомість, видані органами місцевого самоврядування; —свідоцтва про право на частку у спадщині, видані нотаріусами; —докази закінчення строку набувальної давності; рішення суду та інші виконавчі документи, які підтверджують права на майно. Зведені дані аналітичного та синтетичного обліку — бухгалтерського, фінансового та управлінського — такі як рахунки (за планом рахунків) суб’єкта господарювання, реєстри, книги та журнали обліку, дані інвентаризації є другим рівнем обліку.

Узагальнюючі облікові документи — баланс, фінансові, податкові та аудиторські декларації й звіти, статистична звітність і так далі є третім рівнем узагальнення, що являє собою «макроекономіку» суб’єкта господарювання, але завжди відображають лише проміжний стан цілісного майнового комплексу. Повна картина майнової бази господарювання може бути відтворена лише на основі документів первинного обліку станом у певний момент у минулому, оскільки майновий стан весь час змінюється. При визначенні правомочності суб’єкта господарювання на майно слід звертати увагу на вимоги законодавства щодо реєстрації титулу на ім’я покупця. У разі відсутності реєстрації, покупець може здійснювати свою речову правомочність відносно майна, проте він позбавлений деяких засобів захисту своїх прав, що надаються законом управненій особі стосовно третіх осіб. Наприклад, якщо суб’єкт господарювання продав обладнання, автомобіль, нерухомість протягом одного дня двом різним покупцям, то перевагу матиме покупець, який першим зареєстрував своє право власності у відповідних реєстрах прав.

Інший покупець буде вимушений обмежитися стягненням сплаченого та збитків з продавця. Таким чином, у випадках, коли законом передбачена обов’язкова державна реєстрація титулу на майно, остання є заключною стадією оформлення правового режиму майна суб’єкта господарювання.

1.2.Право власності як основне речове право у сфері господарювання

Поняття права власності та його форм ґрунтується на висновку про те, що право власності є абсолютним речовим правом, яке надає його володареві найширші правомочності з усіх можливих. ГК України зазначає стосовно права власності у ст. 134, що воно виступає як «основне речове право у сфері господарювання», яке дозволяє суб’єктові господарювання «на свій розсуд, одноособово або спільно з іншими суб’єктами володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить йому (їм)», зокрема, власник може «надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління».

Право власності як речове право суб’єкта господарювання характеризують такі властивості: а) право наслідування, яке полягає у безперервному існуванні права на річ незалежно від її правомірних переходів від одного суб’єкта господарських правовідносин до іншого; б) переважна сила, тобто в разі виникнення колізії права власності та зобов’язального права (наприклад, відповідно, поклажодавця і зберігача), «сильнішим» традиційно вважається саме право власності і перевага віддається йому, у наведеному прикладі — поклажодавцю; в) винятковість, яка означає, що «жодна інша особа не може мати на одну річ таке саме право» (себто права власності). Щоправда, з цього правила існують винятки, наприклад, інститут права спільної власності; г) абсолютна природа відносин: індивідуально визначена одна сторона відносин — власник, управнена особа, та друга сторона – будь-які та будь-скільки інших осіб та суб’єктів, які мають обов’язок утримуватися від порушень права власності управненої особи; д) еластичність» завдяки якій правомочності власника — суб’єкта господарювання відновлюються у повному обсязі одразу після зникнення законних обмежень права власності; е) недоторканність, оскільки за загальним правилом право власності не може бути обмежене без підстав, зазначених у законі. В Україні діє конституційна заборона на позасудове позбавлення права власності; ж) безстроковість, себто право власності триває невизначено довго, хоча можливе встановлення обмежень у момент набуття такого права; з) незалежність, яка означає, що суб’єкт господарювання вільний здійснювати свої права та незалежний від волі інших осіб відносно речі, що належить йому на праві власності тощо. Виходячи з цього, право власності у вимірі суб’єкта господарювання слід розглядати як основу будь-якої господарської діяльності, як грунт для інших майнових (речових та зобов’язальних) прав.

Традиційно українська юридична доктрина відносить до змісту права власності тріаду правомочностей власника —володіння, користування й розпорядження. Розглянемо окремо кожну з цих складових. Володінням є фактичне панування особи над річчю у поєднанні з наміром привласнити її собі. Стосовно юридичних

осіб таке панування фіксується у вигляді відображення конкретного майна (що належить на підставі будь-якого речового права) на балансі. Баланс — спеціальний фінансовий документ суб’єкта господарювання, в якому будь-яке майно (речі та майнові права) відображено у вигляді активу та пасиву. Для операції з прийняття майна на баланс найважливішим є наявність права володіння в особи. В Англії діє принцип — «володіння дає дев’ять з десяти законних шансів», себто володіння найчастіше співпадає з правом власності. Слід враховувати, що за новим ЦК України (глава 31) володіння чужим майном може існувати не лише як одна з правомочностей власника, але й як самостійне речове право.

За наявності конкретного майна у суб’єкта господарювання розрізняють: володіння-факт та володіння-право. Володіння-факт (фактичне володіння) господарське право розглядає лише за умови, що воно тягне будь-які юридичні наслідки. Наприклад, підприємство «А» та підприємство «Б» співпрацюють у певній сфері господарської діяльності: підприємство «А» переважно надає майно а підприємство «Б| виконує роботи та надає послуги з експлуатації майна. Підприємство «Б» в особі його працівників та адміністрації, користуючись та розпоряджаючись майном, стає його фактичним володільцем, проте така ситуація не призводить до зміни речового режиму майна. Але коли підприємство «Б» експлуатує майно після закінчення дії договору з підприємством й така експлуатація триває впродовж терміну набувальної давності (ст. 344 ЦК України ), то має місце фактичне володіння, яке вже тягне за собою юридичні наслідки у вигляді переходу титулу на майно до підприємства Б.

Володіння-право (юридичне володіння) — обов’язковий елемент змісту прана класності, який може мати абстрактний характер. Наприклад, орендодавець передає орендареві лише право користування майном. У такому разі володіння розщеплене: у орендодавця залишилось володіння-право, а у орендаря з’явилося володіння-факт. Подібне розмежування може бути важливим, адже в інституті права власності України діє презумпція правомірності володіння майном; себто фактичне володіння річчю вважають законним, якщо інший суб’єкт не навів доказі» протилежного. Крім того, » законодавстві різних країн та господарській практиці України закріплений термін «титульний володілець»: суб’єкт господарювання, якому майно належить на законних підставах, але не власник такого майна. Наприклад, підприємство, яке володіє майном (знаходиться на балансі) на підставі права господарського відання, оперативного управління, а також за договором схову, найму, оренди тощо. До титульного володіння можна також віднести «прийняття на баланс» майна під час корпоратизації підприємств державного чи комунального секторів економіки, — у випадку, коли частина майна реформованого суб’єкта господарювання не увійшла до складу статутного фонду нового підприємства. В такому випадку нове підприємство зобов’язане володіти та зберігати майно до передачі іншому суб’єктові господарювання або

приватизації в установленому порядку; нове підприємство — балансоутримувач може користуватися таким майном лише у визначених законом межах.

Користування означає діставання, витягування з речі її корисних властивостей. Тут є низка особливостей, пов’язаних зі змістом та формою речей та інших об’єктів права власності. Зокрема, для споживчих речей користування за обсягом співпадає з розпорядженням. Користування не може поширюватися на відносини з цінними паперами, наприклад, векселедержатель може вилучити корисні властивості з векселя тільки шляхом пред’явлення його до сплати. В цьому випадку право користування здійснюється через право вимоги. Користування не лише складає одну з правомочностей власника, але й є самостійним речовим правом. Різновидами такого самостійного права виступають: сервітут (право користування чужим нерухомим майном), емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб) або суперфіцій (право користування чужою земельною ділянкою для забудови) відповідно до глав 32 – 34 ЦК України, а також право постійного користування землями державної та комунальної власності відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України.

Розпорядження — правомочність власника, яка полягає у самостійному вирішенні подальшої юридичної та фактичної долі майна: наприклад, власник може передати річ іншому суб’єктові господарювання за договором чи установчими документами, відмовитися від усіх прав на річ тощо. Відзначимо, що право розпорядження може існувати автономно від права власності (себто, як самостійне речове право). Зокрема, суб’єкт господарювання — боржник у процедурі банкрутства позбавляється права на розпорядження власним майном на підставі ухвали господарського суду. Разом з тим, таке право отримує розпорядник майна (сенатор тощо). Таким саме чином управитель, довірчий власник, комісіонер (на підставі договору), виконавча служба, аукціонна служба (на підставі закону та вирішення суду), які не є власниками, можуть розпоряджатися майном суб’єкта господарювання або його частиною від свого імені.

Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається своїм майном (ст. 319 ЦК України). Це положення Закону іноді використовують для обґрунтування юридичної доктрини, що наявність усіх трьох правомочностей водночас можлива лише у власника. Між тим, закон та практика доводять, що особа інша, ніж власник, також може реалізувати усю зазначену тріаду, питання лише в обсязі кожної з правомочностей. Речові правомочності іншої, ніж власник, особи можуть випливати з закону, договору, адміністративного акта, установчого документа тощо.

Правомочність власника обмежена лише законом, а суб’єкта, який не є власником — законом та волею власника. У господарсько-правовій характеристиці права власності, спеціальній щодо цивільно-правового регулювання, розглядають організаційно-засновницькі повноваження власника, передбачені ст. 135 ГК

України. За змістом ці повноваження можна класифікувати так: а) телеологічні: право визначати мету та предмет діяльності суб’єкта господарювання, склад та компетенцію його органів управління, порядок ухвалення ними рішень, інші умови господарювання в локальних актах такого суб’єкта; б) розпорядчі: право одноособово або спільно з іншими власниками на основі майна, що належить йому (їм), створювати (засновувати) господарські організації; право здійснювати господарську діяльність в організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом; право на об’єднання підприємств у господарські об’єднання; право самостійно визначати структуру створеного ним суб’єкта господарювання, склад та компетенцію його органів управління; право на припинення господарської організації та інші; в) управлінські: право вирішувати будь-які питання управління діяльністю суб’єкта господарювання безпосередньо або через уповноважені органи (наприклад, затверджувати основні напрямки та плани діяльності, приймати звіти, притягати до відповідальності посадових осіб тощо); г) майнові:

Форми власності слід розглядати як організаційно-економічне розмаїття, багатошаровість способів (порядку) закріплення майна за окремими суб’єктами, а форму права власності — як правовий режим регулювання відносин власності. У цивілістичній літературі окремі науковці пропонують відмовитися від зазначення форми власності як ключового поняття. Головний аргумент, який наводять — всі форми власності є рівними перед законом, а економічна сутність відносин схожа за усіх форм. На відміну від цього, господарсько-правова доктрина вважає за необхідне враховувати зміст суспільних відносин, на які спрямоване правове регулювання. У зв’язку з формою власності неодноразово підкреслено, що характер (особливості) власності відрізняються залежно від суб’єкта. Наприклад, власність Українського народу і приватної особи буде різною за обсягом і за змістом. Рівність перед законом не означає рівності суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Отже, форма права власності не співпадає з економічною формою власності, а система форм права власності не є тотожною системі форм власності (привласнення).

1.3.Особливості права господарського відання та оперативного управління

Право господарського відання є першим похідним від права власності режимом цілісного майнового комплексу суб’єкта господарювання. Тільки власник майна може передати його суб’єктові господарювання — юридичній особі на праві господарського відання, отримуючи натомість права засновника. Право господарського відання, яке до ухвалення ГК України іменували правом повного господарського відання, виникло в кінці 80-х років XX сторіччя в період розвитку права оперативного управління — речового права державних організацій (див. нижче) — у зв’язку з необхідністю розширення самостійності та ініціативності державних виробничих організацій (комерціалізації господарської діяльності). Отже, право господарського відання виникає, як правило, у суб’єктів господарювання, які здійснюють комерційну (підприємницьку) діяльність (ст. 136 ГК України).

Право господарського відання безпосередньо не передбачено ЦК України, однак ч. 2 ст. 395 ЦК України закріплено, що «законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно». Дослідники відзначають, що лише праву власності та похідним режимам майна суб’єктів господарювання, зокрема, праву господарського відання є властивою функція оформлення майнової самостійності організації, «тільки вони можуть бути використані як правовий механізм відокремлення майна організації як юридичної особи».

Право господарського відання — це особливе речове право суб’єкта господарювання — юридичної особи володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить йому, в межах, установлених законом та установчими документами суб’єкта господарювання (ст.ст. 74,75,136 ГК України). Установчі документи або закон можуть визначати випадки, коли здійснення правомочності відносно майна потребує узгодження з власником (уповноваженою власником особою). Крім того, власник може здійснювати контроль за цільовим використанням майна без втручання в господарську діяльність (ч. 2 ст. 136 ГК України). На практиці це означає контроль «постфактум» у вигляді звіту суб’єкта господарювання власникові про здійснення правомочностей стосовно отриманого майна або, рідше, затвердження доконаних операцій та укладених угод, що вже стали обов’язковими для господарської організації.

Суб’єкт господарювання обліковує на своєму балансі майно, яке передане йому на праві господарського відання та самостійно вступає у відносини стосовно такого майна з третіми особами. При захисті своїх прав від порушення третіми особами суб’єкт права господарського відання прирівнюється до власника майна. У відносинах з власником суб’єкт права господарського відання наділений певною правосуб’єктністю, яку можна охарактеризувати як щось середнє між статусом володаря речових прав та статусом володаря зобов’язальних прав.

Правовідносини з власником майна закріплені в законодавстві як відносини між володарем корпоративних прав — власником та суб’єктом, «стосовно до якого здійснюють корпоративні права (глава 18 ГК України). Крім корпоративних прав власника необхідно виділяти також [корпоративні] обов’язки суб’єкта господарювання, який володіє майном на підставі господарського відання.

Закон закріплює мінімум обов’язків володарів корпоративних прав стосовно до суб’єктів права господарського відання. У зв’язку з цим існує необхідність розширення та деталізації обов’язків учасників (засновників) відносно суб’єкта права господарського відання, а також обмежень за угодами між засновниками, так само як і за угодами між засновниками та створеними ними суб’єктами господарювання.

Якщо царина діяльності суб’єкта господарювання ширше зачіпає суспільні (публічні) інтереси, то більших обмежень зазнає режим господарського відання. Якщо приватний або колективний власник може практично безперешкодно передавати майно створеним ним юридичним особам на праві господарського відання, то відносно до державної та комунальної форм власності встановлені обмеження і навіть заборони. Зокрема, казенним підприємствам, комунальним комерційним підприємствам, державним та комунальним установам майно може передаватися виключно на праві оперативного управління. Слід враховувати, що право господарського відання за своєю суттю повинне поширюватися лише на основні фонди. Адже оборотні фонди, що складаються із замінних та споживних речей, не можуть знаходитися в особи на підставі іншого речового права, ніж права власності. Ця думка знаходить підтримку в літературі.

На відміну від російського права, законодавство України не обмежує здійснення права господарського відання державним та комунальним секторами економіки. Будь-який власник має право закріпити майно за створеним ним суб’єктом господарювання на праві господарського відання (ГК України, ст.ст. 136-137). На жаль, в законодавстві немає прямої відповіді на практичне питання: яким є правовий режим майна суб’єкта господарювання, якщо його засновники не зазначили це в установчих чи інших правовстановлюючих документах. Переважає думка, що суб’єкт комерційної діяльності (підприємництва), як правило, отримує майно на праві господарського відання, а суб’єкт некомерційної діяльності — на ораві оперативного управління, якщо інше не передбачено законом або статутом господарської організації.

Згідно з ГК України, майно, що належить (організації) на праві господарського відання, не може бути передане на сплату корпоративних прав (акцій) інших суб’єктів господарювання. Оплата може бути здійснена виключно за рахунок майна, що знаходиться у власності засновника (учасника) (ч. 1 ст. 56, ст. 135). Право господарського відання виникає на підставі рішення власника майна та оформляється актом прийому-передачі. Таким чином, суб’єкт господарювання — одержувач майна, у свою чергу, приймає його на баланс. Право господарського

відання припиняється: а) на підставі рішення власника (уповноваженого органу) згідно із законом та локальними актами суб’єкта господарювання — шляхом передачі майна, що оформляється відповідним актом прийому- передачі; б) після передачі майна третім особам у власність — на підставі договору, рішення суду або відповідно до закону; в) після припинення існування об’єкта прав, що повинно підтверджуватися відповідним документом.

Право оперативного управління за змістом близьке до права господарського відання: правомочності суб’єкта права оперативного управління мають додаткові обмеження порівняно із правом господарського відання. Конструкцію права оперативного управління, що ним наділяють переважно некомерційні органи та організації, часто державної та комунальної форми власності, вперше запропонував А.В. Венедіктов — у зв’язку з тим, що інститут права власності державних підприємств на закріплене за ними майно означав би розщеплення права державної власності на основні фонди. На відміну від права власності, право оперативного управління розглядають у контексті права володіння, користування та розпорядження майном, яке здійснює господарська організація «не своєю владою, але владою наданою … державою [власником — Авт.]…не в своїх інтересах, а в інтересах… держави [власника—Авт.], «в точній відповідності із законом, статутами господарчих органів, затвердженими для них планами та іншими директивами планово-регулюючих [уповноважених власником —Авт.] органів». Не лише господарсько-правова доктрина, але й сучасні «цивілісти» визнають цю ідею блискучою, такою , що пережила соціалістичну систему господарювання та успішно застосовується сьогодні.

Оперативне управління можна визначити як владу надану власником юридичній особі – суб’єкту господарювання у формі речового права у формі володіння, користування та розпорядження цілісним майновим комплексом в інтересах власника та з обмеженнями встановленими законом, метою діяльності суб’єкта господарювання, призначенням майна та , нарешті – завданнями власника майна (уповноваженого ним органу.) Як правило, режим оперативного управління встановлюється відносно майна суб’єкта господарювання для здійснення некомерційної та неприбуткової діяльності ( ст.. 137 ГК України). Таких суб’єктів і фінансують переважно із зовнішніх джерел, а не з результатів власних господарських операцій.

Режим оперативного управління встановлює власник або уповноважений ним орган. Таким уповноваженим органом, серед інших, може вважатися суб’єкт господарювання, наділений майном на праві господарського відання, якщо власник безпосередньо не заборонив такого розпорядження майном. Слід враховувати, що цільове призначення майна може виходити як і з об’єктивних характеристик майна так і з попередніх вказівок власника. Власник має право контролювати використання майна та за потреби втручатися з метою усунення негативних наслідків нецільового використання. ГК не передбачає заборону

власника на втручання в поточну господарську діяльність організації, за якою майно закріплене на праві оперативного управління. Більше того, власник має право вилучити в суб’єкта господарювання зайве майно а також майно, що не використовується, та майно, яке використовується не за призначенням ( ч.2 ст.. 137 ГК України).

Проте широка компетенція власника в режимі права оперативного управління передбачає і розширення його відповідальності: власник може нести субсидіарну відповідальність за борги суб’єкта господарювання, який володіє майном на праві оперативного управління ( ч.7 ст. 77 передбачає таке для казенних підприємств). Об’єкти права оперативного управління, а також підстави та порядок виникнення, зміни та припинення права оперативного управління ідентичні відповідним елементам інституту господарського відання.

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

2.1. Право господарського відання як засіб здійснення права власності

Особливості утворення і діяльності державного комерційного підприємства визначено у статтях 74-75 ГК України. Державне комерційне підприємство є суб"єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 ГК України, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГК України та іншими законами, прийнятими відповідно до ГК України. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Статутний фонд цього підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб"єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом.

Держава та орган, до сфери управління якого взодить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов"язаннями крім випадків, передбачениз ГК України та іншими законами [5; с. 58] [13; с. 211-213].

Згідно статті 136 ГК України - право господарського відання є речовим правом суб"єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб"єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.

Суб"єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Право господарського відання разом із правом оперативного управління з юридичного погляду є правовою формою реалізації права державної і комунальної власності спеціально створеними суб"єктами різних організаційно-правових форм, які у встановленому порядку набувають статусу юридичної особи. Дані юридичні особи отримують певну сукупність прав та обов"язків, які дають їм змогу здійснювати функції власника. При цьому власником їх майна залишається держава, або відповідна територіальна громада. Його суб"єктами є передусім казенні підприємства та інші організації державної та комунальної форм власності. Обсяг та межі права господарського відання визначаються

нормами ЦК України (гл. 23 - 29), ГК України та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб"єктом підприємництва: а) здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган; б) не втручається в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту даного речового права застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності, зокрема гл. 29 ЦК України. При цьому суб"єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на засадах права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також і від власника [10].

Згідно вищезазначеного, право господарського відання є речовим способом (правом) управління управління об"єктами державної власності - з боку держави.

Управління об"єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб"єктами, визначеними цим Законом України «Про управління об"єктами державної власності» від 21.09.2006 р. №185-V, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об"єктів, пов"язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Законодавство про управління об"єктами державної власності складається з цього Закону, Господарського кодексу України (436-15), Закону України «Про захист економічної конкуренції» (2210-14), інших законів України, якими можуть бути встановлені особливості управління окремими об"єктами державної власності або їх видами, та інших нормативно-правових актів з питань управління об"єктами державної власності.

Об"єктами управління державної власності є:

1. майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління;

2. майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі - державні підприємства), установам та організаціям;

. майно, яке передане державним господарським об"єднанням;

. корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій (далі - корпоративні права держави);

. державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України;

. державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію;

. державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій;

. державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук;

. безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.

Дія цього вказаного Закону не поширюється на управління об"єктами власності Українського народу, визначеними частиною першою статті 13 Конституції України (Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об"єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією) [12], а також на здійснення прав інтелектуальної власності.

Особливості управління об"єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі визначаються Законом України «Про особливості управління об"єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі».

Субєктами управління обєктами державної власності є:

. Кабінет Міністрів України;

. центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері управління обєктами державної власності;

. центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері економічного розвитку;

. міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління);

. Фонд державного майна України;

. органи, що забезпечують діяльність Президента України,

. Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України;

. органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами;

. державні господарські обєднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (далі - господарські структури);

.Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Державна керуюча холдингова компанія має статус уповноваженого органу управління щодо об"єктів управління державної власності, що передані до її статутного капіталу та статутного капіталу її корпоративних підприємств.

Державні унітарні підприємства (крім державного підприємства обслуговування повітряного руху України «Украерорух» відповідно до Закону України «Про приєднання України до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів» (1341-15), державного підприємства із забезпечення функціонування дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних міжурядових організацій в Україні Державного управління справами, а також державних підприємств «Міжнародний дитячий центр «Артек» і «Український дитячий центр «Молода гвардія») та їх об"єднання зобов"язані спрямувати частину чистого прибутку (доходу) до Державного бюджету України у порядку (138-2011-п), визначеному Кабінетом Міністрів України:

. у розмірі 30 відсотків - державні унітарні підприємства, що є суб"єктами природних монополій, та державні унітарні підприємства, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 мільйонів гривень;

. у розмірі 15 відсотків - інші державні унітарні підприємства.

Єдиний реєстр об"єктів державної власності (далі - Реєстр) є автоматизованою системою збирання, обліку, накопичення, оброблення, захисту та надання інформації про нерухоме майно, у тому числі передане в оренду (лізинг), концесію або заставу, державних підприємств, установ та організацій, а також про корпоративні права держави та державне майно, що не увійшло до статутного капіталу господарських структур. Реєстр формується Фондом державного майна України за участю центральних органів виконавчої влади, що забезпечують реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, у сфері статистики, із забезпечення реалізації єдиної державної податкової політики, Антимонопольного комітету України, інших уповноважених органів управління, а також Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, на єдиних методологічних засадах, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Дані Реєстру є державною власністю [11].

2.2. Право оперативного управління як засіб здійснення права власності

Порядок утворення та діяльності казенних підприємств визначено статтями 76-77 ГК України. Так, відповідно до статті 77 цього Кодексу казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів [5; с. 58];

Відповідно до статті 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції»:

економічна конкуренція (конкуренція) - змагання між суб"єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб"єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб"єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб"єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку [15];

переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно-необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК України за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

Майно казенного підприємства закріплюється за ними на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл. Найменування казенного підприємства повинно містити слова «казенне підприємство» [5; с. 58-59].

Оперативне управління державним майном здійснюється державними установами та казенними підприємствами - суб"єктами цього права. Воно передбачає цільове володіння, користування та розпорядження державним майном з істотними обмеженнями законом, статутом та вказівками відповідного державного органу, до сфери управління якого входить дане підприємство [16; с. 156-157];

Відповідно до 137 ГК України - правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб"єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб"єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб"єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Коментар: На праві оперативного управління належить майно казенним підприємствам, комунальним некомерційним підприємствам, об"єднанням громадян, релігійним організаціям, об"єднанням підприємств (ст. 112, 123, 137 цього Кодексу). Дане право може належати казенному підприємству в обсязі, визначеному в його статуті (ст. 77 цього Кодексу). Таке підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить. Підприємство відповідає за своїми зобов"язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні, а в разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність казенного підприємства. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб"єктом господарювання: а) здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган; б) має право вилучати у суб"єкта господарювання надлишкове майно; в) має право вилучати у суб"єкта господарювання майно, що не використовується; г) має право вилучати у суб"єкта господарювання майно, що використовується ним не за призначенням. Щодо захисту даного речового права застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності, зокрема гл. 29 ЦК України [10].

Казенне підприємство є юридичною особою, що має відповідні рахунки в установах державного банку та печатку зі своїм найменуванням.

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому КМУ, якщо інше не передбачено законом.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належному цьому підприємству майна і має право вилучати у нього майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, а також розпоряджатися їм у межах повноважень.

Казенне підприємство не має права відчужувати або в іншій спосіб розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

До джерел формування майна казенного підприємства входять:

.Державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення.

.Кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства.

.Цільові кошти, виділені з Державного бюджету України.

.Кредити банків.

.Передбачена статутом частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності.

.Інші, не заборонені законом джерела.

Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов"язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів, держава в особі органу, до сфери управління якого входить казенне підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов"язаннями цього підприємства.

Порядок розподілу та використання прибутку казенного підприємства визначається його статутом відповідно до порядку, встановленого КМУ за законом. Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенного підприємства визначаються ГК України, та іншими законодавчими актами України [13; с. 213-214].

2.3. Переваги і недоліки нового порядку реєстрації прав на нерухоме майно

З 1 січня 2013 року в Україні введена нова система реєстрації прав на нерухоме майно, регламентована положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон) в редакції від 01.01.2013 р.

У новій редакції Закону ключовим моментом є істотне збільшення переліку прав і обтяжень, що підлягають державній реєстрації. Додатково тепер підлягають державній реєстрації право господарського відання, право оперативного управління, право оренди земельної ділянки, право користування (найму, оренди) будинку або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, іпотека, податкова застава, предметом якого є нерухомість.

З одного боку, таке розширення переліку прав і обтяжень, що підлягають державній реєстрації, значно ускладнює доля сторін відповідних угод, обтяжуючи їх додатковими бюрократичними процедурами, збільшуючи терміни оформлення відповідних угод, покладаючи на них додатковий фінансовий тягар.

З іншого ж боку, таким розширенням законодавець захищає інтереси відповідних учасників правовідносин з нерухомим майном. Більше того, встановивши обов"язковість реєстрації права оренди земельної ділянки, була скасована необхідність реєстрації договору оренди. Право користування будинком або іншою капітальною спорудою підлягає реєстрації тільки у випадку, якщо воно виникає на підставі договору, укладеного на строк не менше трьох років. Що стосується реєстрації іпотеки, то відбудеться лише зміна реєстру, до якого вносяться відомості, замість Державного реєстру іпотек здійснюватиметься реєстрація в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що дозволить уніфікувати реєстрацію речових прав. Також і реєстрація податкової застави нерухомого майна тепер буде здійснюватися не в Державному реєстрі обмежень рухомого майна, а в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Таким чином, зміни торкнуться тільки права господарського відання та права оперативного управління.

У новій редакції Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ключовим моментом є істотне збільшення переліку прав і обтяжень, що підлягають державній реєстрації. При цьому істотні зміни торкнуться тільки права господарського відання та права оперативного управління

Недоліком Закону, на мій погляд, можна назвати відсутність чіткого переліку документів, необхідних для реєстрації речових прав на нерухоме майно. Представлені лише вимоги до таких документів, а саме: розбірливість тексту

документів, поданих для реєстрації, вказівку прізвища, імені, по батькові та адреси проживання фізичних осіб, найменування та місцезнаходження юридичних осіб повністю, відсутність підчисток, дописок, закреслених слів і інших, не обумовлених у них виправлень, неможливість заповнення олівцем, пошкоджень, які не дають змоги однозначно тлумачити їх зміст і пр. Відсутність вичерпного переліку документів, що надаються для реєстрації, пояснюється законодавцем значною кількістю документів, на підставі яких може здійснюватися реєстрація права власності. Тим не менше, відсутність такого переліку на практиці може виявитися причиною зловживань з боку державних органів і виникнення складнощів з реєстрацією речових прав на нерухомість. Створення подібного переліку було доручено Кабінету Міністрів України в рамках підготовки Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень.

У свою чергу, суттєвою перевагою Закону можна назвати урегульованість термінів проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, зокрема, його обмеження 14 робочими днями з моменту надходження заяви про проведення державної реєстрації. Державна реєстрація іпотек та інших обмежень або відмова в такій реєстрації повинні провадитися протягом одного робочого дня. Крім того, змінена і дата державної реєстрації прав на нерухоме майно, яка тепер буде відповідати даті реєстрації відповідної заяви в органі держреєстрації, а права на нерухоме майно будуть виникати з моменту реєстрації заяви. Таким чином, з моменту подачі заяви у правовласника буде можливість відчужувати своє майно.

Одним з недоліків Закону можна назвати відсутність чіткого переліку документів, необхідних для реєстрації речових прав на нерухоме майно. Відсутність такого переліку на практиці може виявитися причиною зловживань з боку державних органів і виникнення складнощів з реєстрацією речових прав на нерухомість

Також недоліком Закону можна назвати суттєве обмеження переліку осіб, які можуть отримати витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тепер до таких осіб відносяться тільки уповноважені особи власників нерухомого майна, їх спадкоємців та осіб, в інтересах яких встановлено відповідні обмеження. Решта, в тому числі органи державної влади та місцевого самоврядування, зможуть отримати лише інформаційну довідку. Видача відповідного витягу, як і колись, буде платною, згідно розмірам, встановленим Кабміном.

У зв"язку з реалізацією положень Закону та впровадженням Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно функції органів земельних ресурсів та бюро технічної інвентаризації передані Укрдержреєстру, підпорядкованого Міністерству юстиції України. Також функції державних реєстраторів виконують нотаріуси. У зв"язку з таким делегуванням функцій з держреєстрації в січні - лютому виникло чимало тяганини, проте, сподіваємося, що вже найближчим часом вони будуть успішно вирішені.

Таким чином, оновлення порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно має цілий ряд недоліків. Є й позитивні сторони, як то введення Єдиного реєстру речових прав, скорочення термінів держреєстрації та зменшення зарегульованості процедури реєстрації. Залишається сподіватися, що законодавець не зупинить реформи на даному етапі, усуне вже виявлені недоліки нової процедури держреєстрації і ми отримаємо дійсно ефективну систему реєстрації прав на нерухоме майно.

ВИСНОВКИ

Отже, дослідивши систему речових прав у сфері господарювання ми можемо побачити що, абсолютним правом, яким не кореспондують ні з одним конкретним суб"єктом, є право власності. Право власності дає його суб"єкту можливість володіння, користування та розпорядження майном у відповідності із законом. Це право використовується для здійснення господарювання на базі власного майна державою, областями, містами, а також приватними власниками. У невеликому обсязі реалізує своє право власності для здійснення господарської діяльності та суспільної організації у цілях реалізації статутних задач, але найчастіше як споживачи продукції (робіт та послуг).

Держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна та приватна. Кожної з цих форм власності притаманні тільки їй характерні риси (суб"єкти, засоби придбання, об"єкти. В основі розподілу на види лежить суб"єктивний склад даного права, так як суб"єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, комунальної адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад Народних Депутатів. У державній власності знаходиться більш широке коло об"єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб"єктами колективної власності є окремі організаційно-оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об"єднання та ін., які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності коло об"єктів визначене законодавчо. Існують ряд об"єктів, що не можуть бути у приватній та колективній власності. Суб"єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки.

Форми реалізації прав власності можуть різноманітними. У процесі реалізації суб"єкти вступають до абсолютно-відносних речові правовідносин. До числа таких правовідносин відносяться право повного господарського ведення, оперативного управління, оренди та інші права на майно, отримані від власників для ведення господарської діяльності.

Вони є абсолютно відносними. Тому що суб"єкт такого права реалізує свої можливості поза взаємодією з іншими суб"єктами, володіє, користується та розпоряджається майном "абсолютно", не використовуючи своїх можливостей ні з ким, крім власника, з яким він перебує у відносному правовідношенні. Правовідносини такого роду у сучасному регулюванні опосредують представлення державного майна підприємцем.

Вони одержують майно для його реалізації у умовах ринкової конкуренції з тим, щоб використати автономну оперативно-господарську самостійність, отримати оптимальні фінансово-господарські результати, що дозволять рентабельно для держави та регіону вести діла у власних інтересах та інтересах власника.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Прийнята на п´ятій сесії ВРУ 28.06.96р.// ВВРУ. -1996. - №30.

2. Господарський Кодекс України від 16 січня 2003 року №436-IV // Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 9 січня 2007 року №549-V

3. Заболотний В. Організаційно-правові основи і особливості функціонування різних форм власності // Політика і час – 1991. – № 13.

4.
Закон України “Про власність” від 07.02.91р. // Юрид. вісник України – 1997. – №11.

5.
Закон Украины “Опредприятиях” от 27.03.91 с изм. и доп.

6.
Комах Е. Право коллективной собственности в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право – 1997. – №6.

7.
Майнові права громадян юридичних осіб // Михайленко О. Р. Основи правознавства – К., 1997.

8.
Мартемьянов В. С. Хозяйственное право – БЭК, М., 1994. – Т. 1.

9. Цивільний кодекс України: коментар. – Харків: ТОВ „Одісей”, 2003

10. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. – К.: Істина, 2004.

11. Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву: В 2 т. - М., 2002. - Т. 1.

12. Андрейцев В.І. Конституційно-правові обтяження використання права власності на землю/http://amc.gov.ua/papers/2004/issue4_04/andreycev.html.

13. Камышанский В.П. Ограничения права собственности: гражданско-правовой анализ: Дисс... докт. юрид. наук: 12.00.03. -М., 2000.

14. Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве. -М.: Юрист, 2004.

15. Михайленко О.О Деякі аспекти здійснення права приватної власності // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. - №3.

16. Михайленко О.О. Інститут прав на чужі речі в умовах реформування цивільного законодавства України // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2007. - №4.