Зміст
Вступ
1. Бароко як художній напрям Європи
2. Архітектура і скульптура доби бароко
3. Музика бароко
4. Спасо-Преображенський Мгарський монастир
5. Українське бароко
6. Архітектура українського бароко
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Особливе місце в європейській культурі XVII-XVIII ст. зайняла культура бароко (від італ. barocco – дивний, вибагливий, химерний). Спочатку термін застосовували тільки до пластичних видів мистецтва, з кінця XIX ст. помітили стилістичну відповідність в літературній та музичній творчості доби, а з першої половини XX ст. культурологи почали говорити вже про таємничу і суперечливу «людину бароко», вбачаючи в цьому феномені найближчу типологічну спорідненість із внутрішнім світом людини XX ст.
Бароко одноголосно називають першим стильовим напрямком в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за європейські межі.
Разом з тим значна кількість науковців вважає, що культура бароко водночас стала останньою в черзі інтегративних культурних епох, після занепаду, якої у другій половині XVIII в культурному житті Європи панують непоєднувадьні в одне ціле стилістичні течії та світоглядні установки.
Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії.
Культура бароко далека від сентиментальної сльозливості, або пасивної споглядальності. Її герой – здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородній у своїх вчинках.
Дослідження культури бароко є актуальним не лише у ракурсі історії. Звернення до барокових традицій художнього мислення безпосередньо стосується сучасних проблем формування національної самосвідомості та культурної ідентичності, впливає на становлення категоріальних універсалій новітньої естетики, культурології, мистецтвознавства як в Україні, так і у всій Європі.
Епоха бароко - одна з найбільш цікавих епох в історії світової культури. Цікава вона своїм драматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю і, в той же час, гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу - смутного, невизначеного, динамічного, що шукає стабільності і впорядкованості, - епоха бароко надзвичайно близька по духу.
Мистецтво бароко розвивалося передовсім у католицьких країнах Європи: в Італії, Іспанії, Португалії і їх колоніях, у Фландрії, частково у Франції, проникло до Польщі, балтійських країн, а в ХVІІІ ст. до України і Росії, дало помітні здобутки в Австрії та Німеччині.
Звичайно ж, розповісти про всю культуру бароко все одно, що «обійняти неосяжне». Цей час збагатив світову скарбницю мистецтва. Представники доби бароко розкрили різні грані стилю.
Саме тому нам було цікаво звернутися до цієї теми, щоб знайти в минулому якісь орієнтири, здатні допомогти пошуку себе в складних життєвих ситуаціях. Окремі грані (основні риси епохи, поширення бароко у країнах Європи та Україні) розглянуті нами більш детально, інші - менш.
Об^єкт дослідження – особливості розвитку бароко в Європі та Україні.
Предмет дослідження – основні риси мистецтва бароко в Україні та Європі.
Мета роботи - дослідити вплив історичних умов на свідомість європейського суспільства XVII ст. та простежити розвиток барокового стилю в Західній Європі та Україні.
Для досягнення даної мети були поставлені такі завдання:
· дослідити жанрові особливості бароко, причини його зародження в Європі та Україні;
· розглянути відмінності між рисами західноєвропейського та українського бароко.
Наукова новизна роботи полягає у здійсненні систематизації літератури про бароко в західноукраїнському та українському мистецтві, дослідженні особливостей формування і розвитку стилю бароко; виділенні основних рис західноєвропейського бароко у зіставленні їх із рисами бароко в українському мистецтві; підкресленні характерних тенденцій у розвитку бароко.
Практичне значення роботи: результати дослідження можуть бути використані у курсі викладання зарубіжної літератури у вищих та середніх навчальних закладах освіти, а також при розробці спецкурсів та спецсемінарів з теми бароко у мистецтві.
1. Бароко як художній напрям Європи
Бароко — це назва першого загальноєвропейського напряму, який прийшов на зміну художньому стилю, виробленому в епоху Відродження.
Походження терміна бароко виводять від португальського perola barroca (перлина неправильної форми) та латинського слова barroco (дивний, химерний), яким позначали один із силогізмів (логічних суджень) у середньовічній філософії і який вирізнявся своєю складністю та дивовижністю. Значення терміна бароко немовби відбиває різні аспекти цього художнього напряму: з одного боку - вишуканий, артистичний і аристократичний елемент, пристрасть до екзотичного, барвистого стилю, а з іншого - зв"язок зі старим релігійним світоглядом. І це дійсно так, оскільки, бароко дивовижно поєднало в собі аскетизм середньовічного мислення з витонченою розкішністю поетичної фантазії.
Хронологічні межі періоду бароко не збігаються з календарними межами історичних епох і для різних країн Європи коливаються, інколи з досить значною різницею в часі. Бароко — як загальномистецький літературний напрям зародився в Італії та Іспанії в середині XVI ст., звідки упродовж XVI—XVIII ст. розповсюдилося майже на всі європейські країни. Розквіт його в більшості європейських країн припадає на XVII ст. Тому саме XVII стполіття прийнято називати епохою бароко.
На відміну від провідних держав Західної Європи, серед слов"янських країн напрям бароко поширився досить нерівномірно. Україна запозичила бароко із сусідньої Польщі; основними його представниками були поети — викладачі Києво-Могилянської академії, заснованої в 1615 р. В бароковому стилі писали Мелетій Смотрицький, Лазар Баранович, Іван Величковський, нарешті Григорій Сковорода. Найвідомішим жанром української барокової поезії була духовна пісня. Чи не найоригінальнішими творами українського бароко стали «віршові іграшки», тобто твори, в яких автори вдавалися до різноманітних експериментів з формою їх побудови. Розповсюдилася й українська барокова проза, набув розквіту й український бароковий театр, зокрема у перенесених із Заходу формах шкільної драми, різдвяної драми, а з XVIII ст. і світської драми.
Як і попередній ідейно-художній рух, відомий під назвою епохи Відродження, бароко охопило всі сфери духовної, в тому числі й мистецької, діяльності людини, яскраво виявивши себе в архітектурі, скульптурі, живопису, музиці й літературі. Історичні та ідеологічні передумови виникнення бароко пов"язують найчастіше з кризою епохи Відродження.
Ідеологічною та художньою передумовою бароко була контрреформація, а бароко — її естетичним виразом. У 1540 р. римський папа заснував орден єзуїтів, які основними і найбільш активними пропагандистами бароко в мистецтві. Впродовж XVI—XVII ст. єзуїтський орден поширюється по всіх країнах католицької Європи і разом з ним поширюється бароко. Але при цьому повного повернення до середньовіччя, як того прагнула католицька церква, все ж не відбулось. Як наслідок — бароко стало своєрідним синтезом культур середньовіччя й античності. Тому для митців бароко характерним було примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Бароко намагалося поєднати почуттєвість і аскетизм, абстрагованість ідеї з конкретністю і навіть натуралістичністю зображення, фантастичність, містику і правдоподібність.
Найяскравішими були ознаки бароко в тематиці творів та художній картині відображуваного в них життя. Для бароко характерними стали алегоричність, містицизм, інтерес до трагічних суперечностей буття: життя і смерті, тлінного і вічного, взагалі поєднання непоєднуваного — смішного із сумним, трагічного з комічним, високого з низьким («радісний біль», «багатий жебрак», «німий промовець», «блаженна мука» тощо). Дотепність, парадоксальність, контрастність — це ті риси твору, які найбільш цінували митці бароко. Улюблені теми митців бароко — ілюзорність та скороминущість людського життя, метафорично осмислювані в образах життя як сну, життя як театру або лабіринту; трагічна невлаштованість світу; фатальна підпорядкованість людської долі божественній волі; гріховність людської природи. Поширеними мотивами поезії бароко стають різноманітні природні катаклізми (бурі, повені, землетруси) та соціальні потрясіння (війни, повстання, народні заворушення), трагічні суперечності в душі людини як відображення суперечностей між небесним та земним, раціональним та ірраціональним, пристрастю та моральним обов"язком, мотиви відчаю, зневіри та приреченості.
У творах бароко найчастіше домінує похмурий, песимістичний пафос. Напружена емоційна атмосфера творів бароко розрахована на те, щоб максимально вразити, схвилювати читача. Художні прийоми бароко — це надмірна метафоричність, вишуканість, ускладненість мови, різноманітні стилістичні експерименти з формою художнього твору, елементи фантастики, використання різноманітних емблем, алегорій та символів, через які митці бароко намагались осмислити потаємний сенс буденних речей (наприклад, людське життя асоціювалося зі «скаженим звіром», що переслідує власну тінь, або з трояндою, яка швидко втрачає свої пелюстки, залишаючи натомість сухе стебло і гострі шипи, та ін.). В основу сюжетів творів бароко, як правило, покладено історію духовного випробовування людини.
2. Архітектура і скульптура доби бароко
Відображаючи складну атмосферу епохи, бароко поєднало у собі, здавалося б непоєднувані речі: містику, фантастичність, ірраціональність, підвищену експресію і водночас тверезість, раціоналізм, бюргерську діловитість. Улюблені сюжети живопису: чудеса і мучеництва, тут присутні яскраво виражені гіперболічність, афектованість, патетика, такі характерні для цього стилю. Ці риси простежуються і у світських сюжетах. У бароковому живописі плями, світлотіньові контрасти переважають над лініями, порушуються принципи поділу простору на плани, прямолінійної перспективи — аби посилити глибинність, створити ілюзію нескінченності.
Поширився парадний, репрезентативний портрет, утвердились як самостійні натюрморт і пейзаж, анімалістичні жанри. На зміну почуттю міри й ясності Відродження приходять асиметрія і контрасти, грандіозність, перевантаженість декоративними мотивами.
В архітектурі бароко тяжіння до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, партери. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер"єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.
Рим був центром розвитку нового мистецтва на рубежі XVI—XVII ст. Італійське бароко виявило себе переважно в архітектурі. Архітектори включали в ансамбль не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці. Початок і кінець вулиць були неодмінно позначені якимись архітектурними (майданами) або скульптурними (пам"ятниками) акцентами. Обеліски і фонтани, поставлені у точках збігання променів-проспектів (вперше в історії містобудівництва застосовується трипроменева система вулиць, які розходяться від майдану) і в їхніх кінцях, створюють майже театральний ефект далекосяжної перспективи. Замість статуї в центрі майдану височить обеліск або фонтан, рясно оздоблений скульптурою.
Раннє бароко не створило нових типів палаців, вілл, церков, але надало їм різних декоративних елементів. Інтер"єри ренесансних палаццо перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато уваги майстри бароко приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Гроти, балюстради, скульптури, фонтани прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах.
У період зрілого бароко (з другої третини XVII ст.) палаццо оформляються ще пишніше — і щодо головного фасаду, і ще більше з садового боку. Бічні крила будинку висуваються й утворюють курдонер (почесний двір).
У храмовій архітектурі зрілого ,бароко спостерігаються надзвичайна пишність, мальовничість фасаду, але й інтер"єр церкви як місця театралізованого обряду католицької служби становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (а з появою органа додається і музика). Скульптура тісно пов"язана з архітектурою - у бароко часом не можна відокремити роботу архітектора від роботи скульптора. Придворний скульптор і архітектор римських пап, який поєднав у собі обидва таланти, Джованні Лоренцо Берніні (1598—1680 рр.), був автором багатьох творів, завдяки яким католицька столиця і набула барокового характеру. Але головний його витвір — це грандіозна колонада собору св. Петра й оформлення величезного майдану біля цього собору. Глибина майдану — 280 м; у центрі височіє обеліск, фонтани обіч нього підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утворено могутньою колонадою з чотирьох рядів колон тосканського ордера 19 м заввишки, що утворює строге за рисунком незамкнене коло, на зразок розкритих обіймів, як говорив сам Берніні. Берніні звертався до античних і християнських сюжетів у скульптурі. Але в його "Давиді" немає ясності і простоти скульптур кватро-ченто, немає класичної гармонії Високого Ренесансу. Це войовничий плебей: його тонкі губи вперто стулені, маленькі очі зло звужені, тіло майже обернуте навколо своєї осі.
3. Музика бароко
Важливу віху залишили XVII—XVIII. століття в історії музики. Це був час виникнення нових музичних жанрів. Італія в той час була джерелом нових явищ в музичному житті Європи. Протягом XVI—XVII ст. в Італії розвивається і досягає розвитку опера, синтетичність якої дозволяє найповніше відобразити багатомірну картину дійсності та складні внутрішні переживання людини.
У другій половині XVII ст. опера досягає розквіту у Франції. У Німеччині та Австрії розвивались такі форми музичних творів, як ораторія, меса і концерт. Найвизначніші тогочасні композитори Італії — Александре Скарлатті (1660— 1725), у Франції— Жан-Батіст Люллі (1632—1682), у Німеччині— Генрі Шютц (1585—1682), а в Англії— Генрі Перселл (1658—1695). Це справді національні митці, що прекрасно виразили себе і епоху в своїх творах.
В Англії опера мала коротку історію. Після буржуазної революції театр і музика вважалися втіленням образу життя королівського двору та феодальної аристократії. Тому музику обмежували в її правах у церкві та побуті, і це серйозно завадило розвитку національної музичної культури Англії. Народженню опери Англія завдячує Генрі Перселлу. Найбільш відома його опера — «Дідона та Еней», сюжет якої композитор взяв з «Енеїди» Вергілія. Пізніше в Англії набула розвитку баладна опера — різновидність комічної опери.
Постійний оперний театр був відкритий у Парижі в 1669 р. Творцем французької опери був Жан Батіст Люллі. Свої опери називав «ліричними трагедіями». Най-відоміші з них — «Альцеста», «Психея», «Арміда». Сюжети опер написані переважно на основі античних міфів. Один з найвизначніших представників французької опери XVIII ст. був також Жан Філіпп Рамо.
У Німеччині в цей період панувала італійська опера. 1678 р. в Гамбурзі — найбільшому культурному центрі Німеччини — відкрився оперний театр. Національні зразки німецької опери виявились у зінгшпілі (спів з грою). її героями ставали прості жителі міста і села, строга мораль яких протиставлялася розбещеності аристократії. У такому ж плані звучали й австрійські — віденські зінгшпілі.
В усіх операх згаданих композиторів узаконюються античні мотиви. Одночасно з оперою розвивається ораторія та кантата — вокально-інструментальні жанри (для солістів, хору та оркестру) на релігійні, біблійні, а іноді й на світські сюжети. Бурхливо розвивається також інструментальна музика для органа, клавесина, смичкових інструментів. Жанр опери завоював прихильність і в столиці католицького світу — Римі. Церква побачила в ній можливості впливу на парафіян. У першій половині XVII ст. в Римі був побудований великий оперний театр. Майже одночасно у Флоренції та Римі виник інший жанр — ораторія (говорю, молю). Ораторія — це великий музичний твір для хору, солістів та оркестру на біблійні сюжети, який спочатку виконувався в ораторіях — спеціальних приміщеннях при церкві, де збиралися віруючі.
У другій половині XVII — початку XVIII ст. опера збагатилася таким різновидом як опера-серіа (буквально — серйозна опера). Для неї характерні помпезність, пишне оформлення, зображення батальних сцен, стихійних лих. її героями були боги, імператори, полководці. Центром оперного мистецтва стає Неаполь. Найкрупнішим представником оперної школи був Александре Скарлатті. Крім цього виникає новий жанр — опера-буффа (комічна опера). її перший автор — Джованні Баттіста Перголезі, який написав оперу «Служниця-господиня».
Інструментальна музика епохи бароко вражає розмаїттям жанрів, форм та ін-струментальних ансамблів. З минулих віків у XVII ст. перейшов орган — клавішно-духовий інструмент. Головним жанром органної музики стала фуга (біг, швидка течія) — найбільш розвинута форма поліфонічної (багатоголосої) музики. У багатьох європейських країнах з´явилися талановиті композитори і виконавці органної музики. Італійські, французькі, німецькі, нідерландські церкви часом перетворювалися в концертні зали, де слухачі із захопленням сприймали віртуозну гру музикантів.
Популярним інструментом епохи бароко були також клавікорд і клавесин — попередники фортепіано. У клавірному репертуарі велике місце посідали танці, які об´єднувались у сюїту (послідовність). Це одна з різновидностей багаточастинних форм інструментальної музики. Паралельно з сюїтою виникає соната (звучати) — один з основних жанрів сольної або камерно-інструментальної музики. Поряд з цими жанрами народжується також концерт (змагання) — твір для багатьох виконавців, в якому менша кількість інструментів чи голосів або один соліст протистоїть більшості.
Камерна музика передбачала виконання поза церквою. Пізніше цим терміном почали називати твори, в яких кожна партія доручалася певному інструменту. Якщо Італія славилася струнними інструментами — скрипкою, альтом, віолончеллю, то у Франції панівним інструментом був клавесин. Уже в XVI ст. він користувався популярністю і в городян, і при королівському дворі. Вершиною клавесинного мистецтва вважається Франсуа Куперен. Саме в його творчості отримав досконале втілення стиль рококо.
Стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляє найбільший представник епохи, німецький композитор Йоганн Себастьян Бах (1685—1750). Змінюючи тематику, трактування форм, засоби музичної виразності, він створює власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів, підноситься до вершин мистецтва поліфонії, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Великий німецький композитор і органіст створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п´єс для органа, скрипки, флейти, клавесину. Велична і, водночас, проста, мелодична, і в той же час строга, музика Баха стала вершиною всього попереднього досвіду музичної культури. Усе життя композитора супроводжував улюблений інструмент — орган. Органне мистецтво було дуже поширеним у Німеччині, оскільки протестантизм, який зробив церковний обряд скромним і простим, водночас підняв значення в ньому музики. Церква стала центром музичного мистецтва, а церковний органіст вважався головним його представником. Упродовж всього життя Бах писав музику для попередника сучасного фортепіано — клавесина. Цей інструмент був поширеним у домашньому музикуванні як серед музикантів-професіоналів, так і серед любителів. Чимало творів композитор написав для різних складів оркестрів. Творча спадщина Баха становить величезну кількість творів різних жанрів і різних спрямувань — це сотні композицій для органа — фуги, токкати з фугами, хорали; для клавесина — сюїти, варіації, фантазії. У жанрі вокально-інструментальної музики Бах дав світові 200 кантат, пов´язаних із протестантським релігійним культом, 24 світських кантати підкреслено гумористичного змісту, цикл із 48 прелюдій і фуг. Оркестрова спадщина складається з багатьох інструментальних концертів для клавесина, скрипки, віолончелі, флейти та ін. Розмаїта його творчість у камерному і вокальному жанрах. Титанічна спадщина його обіймає близько 1700 творів у всіх жанрах музики, за винятком опери. На жаль, за життя ніхто не помітив його геніальних творінь. Він помер самотній, незрозумілий і невизнаний, залишивши велику спадщину, яку оцінили лише через 80 років після його смерті. Його творчий внесок залишається наріжним каменем у світовій музичній культурі.
Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складалася в надрах бароко. Бароковими були образи й колізії опер, які створив німецький композитор і органіст Георг Фрідріх Гендель (1685—1759), його інструментальна музика. Проте сила фантазії, почуттів, зримість образів у поєднанні з епічною величчю і героїчним оптимізмом зрілого етапу його творчості створили класичну врівноваженість концепції цілого, не характерну для бароко. Творча спадщина Генделя величезна. Вона обіймає 40 опер, 24 ораторії на біблійні сюжети, що уславлюють людську гідність, силу і доблесть; інструментальна музика (сюїти, сонати, п´єси для органа, клавесина, флейти, скрипки та інших інструментів). Музика Генделя, в якій особливо глибоко синтезовані на німецькій основі елементи англійської, італійської та французької мелодики, відзначається широким диханням, могутнім звучанням, шляхетною витонченістю.
Визначальними в музиці бароко стають піднесені, величні образи, сильні почуття й емоції. Тому провідними є монументальні, масштабні жанри, в яких людський голос поєднується з можливостями оркестру та хору — опера, ораторія, меса тощо. У центрі музичної культури стає композитор, виконавець, які безпосередньо звертаються до слухача. Продовжується процес його професійного становлення, розгортання музичного життя, освіти, нотодрукування. Інтенсивно розвивається інструментальна музика.
4. Спасо-Преображенський Мгарський монастир
Спасо-Преображенський Мгарський монастир розташований неподалік міста Лубни, на правому березі Сули. Заснований в 1619 році на кошти княгині Раїни Могилянки Вишневецької і збудований митрополитом Ісаєю Копинським (тоді ігуменом Густинським і Підгорським).
За легендами, монастир на цьому місці існував ще до татарської навали XIII століття. В 1692 році на місці дерев"яної церкви, на кошти гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи і за проектом архітектора Івана Баптиста (автора Троїцького собору в Чернігові) був збудований кам"яний Спасо-Преображенський собор. 1785 року на місці, де любив усамітнюватися Афанасій Лубенський, патріарх Царгородський (пізніше прославлений як святий) була збудована дзвінниця. До 1917 року в монастирі зберігалися його святі мощі. Патріарх який тут помер, повертаючись з Москви в Константинополь. Святитель Афанасій причисленний до святих в 1662 році. Зараз мощі його знаходяться в Благовіщенському соборі Харкова. У розписі монастирських будівель брав участь український художник І. Максимович.
Мгарський монастир завжди відігравав видатну роль в духовному житті України. У 1622 році відомий церковний діяч Ісая Копинський створив тут братство, що активно протистояло окатоличенню лівобережних українців.
Населення монастиря складалося здебільшого з колишніх запорозьких козаків. У 1663 році в монастирі під іменем монаха Гедеона перебував син Богдана Хмельницького, Юрій.
З 1737 року ігуменом, а з 1744 року першим архімандритом монастиря був майбутній святитель Йоасаф (Горленко), єпископ Бєлгородський. Його наступником став Іларіон Рогалевський.
На території монастиря поховані: Константинопольський Патріарх Серафим, київський митрополит Йосиф, архієпископи: Тобольський — Амвросій (Келембет) і Полтавський — Мефодій Пековський.
У XVII-XVIII століттях тут був створений Мгарськиий літопис.
При монастирі був заснований скит з церквою Благовіщення Пресвятої Богородиці.
У 1889 році з благословення єпископа Полтавського Іларіона було вирішено на пагорбі монастирського саду замість каплиці збудувати церкву, а місцевість, що оточувала курган, відокремити від монастирського саду кам"яною стіною, поставити огорожу і дати цьому місцю назву і значення монастирського скиту. 25 вересня 1891 року (день пам"яті преподобного Сергія) відбулося освячення нової церкви. Освячення здійснив особисто владика, що прибув спеціально з цією метою в Лубенську округу.
Монастир свого часу відвідали майже всі гетьмани України, багато з яких жертвували значні кошти на її утримання. Серед меценатів монастиря відзначився Людвиг Дант, принц Гессен-Гамбурзький. Тут побували Петро І, Пушкін, Шевченко, майже всі класики української літератури ХІХ-ХХ століть.
Монастир відіграв важливу роль в духовному становленні святого блаженного старця Паїсія Києво-Печерського, уродженця Лубен, який ще хлопчиком відвідував обитель.
Монастир існував до 6 серпня 1919 року, коли більшовики розстріляли ченців на чолі з ігуменом Амвросієм. Новомученики поховані за вівтарем скитської церкви. Пізніше на території колишнього монастиря була дитяча колонія, з 1937 року — дисциплінарний батальйон, з 1946-го — військові склади, а 1985-го монастирські споруди передали під піонерський табір.
Роки осквернення призвели до запустіння монастиря. Тут збереглися: розграбований Преображенський собор; дзвіниця; келії XVIII століття; Благовіщенська церква, перетворена на кухню; зруйновані дім настоятеля та странноприємниця. Майже не збереглися келії XVII століття. В скиті збереглась Афанасіївська (Благовіщенська) церква і частина кам"яного паркану.
У травні 1993 року в Мгарській обителі відроджено чоловічий монастир.
5. Українське бароко
Мистецтво бароко, так само як і ренесанс, було занесено на Україну безпосередньо з Італії, батьківщиною цього стилю; там перші Джерела для нього відкрив у своїй творчості великий Мікелaнджело Буонаротті. Геніальний вияв в Римі дійшов до своєї повноти й величавості в скульптурних та архітектурних творах Лоренцо Берніні. Берніні в архітектурі та скульптурі все одно, що Рубенс у малярстві або Шекспір у театр — це великі світові генії й найвищі точки досягнень мистецтва барокко. Батьківщиною цього стилю був Рим, де його підхопили й використали дуже влучно для своїх інтересів єзуїти. В єзуїтів часто працювали вельми талановиті учні й послідовники Берніні, чимало майстрів мистецтва барокового стилю було й між самими патерами — членами єзуїтського ордену. Ці отці-єзуїти занесли бароко й на Україну. Здається, чи не головну роль у популяризації барокового мистецтва на Україні треба відвести майстрові-архітекторові, єзуїтові Джакомо (Яків) Бріано (1586—1649), що був присланий на Україну з Риму спеціально як вправний архітектор; він завідував єзуїтським будівництвом у Львові, Перемишлі та Сандомирі. Хоч, можливо, ще раніше від цього майстра-єзуїта в Києві в бароковому складі вже працював Себастіано Браччі, що зрештую й зовсім осів у Києві, але слідів його мистецької праці не збереглося. Можливо, італійські майстри прибували тоді на Україну не тільки із Заходу через німецькі землі, але також і з Півдня, через генуезькі колонії. В будь-якому разі, в Україні мистецтво бароко роздвоїлося: в Західній Україні (Підляшшя, Галичина, Волинь, Поділля) воно зберегло форми єзуїтського бароко, що залишилося ближчим до свого першоджерела,а в Центральній та Східній Україні (Слобожанщина та Чорномор"я) воно сильно модифікувалося й набрало зовсім оригінального забарвлення — т. зв. козацького бароко. Різниця між цими двома галузями полягала в основі одного стилю, особливо яскраво виявляється в архітектурі, менше — в скульптурі, хоч добре помітна в скульптурі декоративній. Найменше її знали в малярстві.
Той дух пориву, неспокою, що такий характерний для мистецтва барокко, в скульптурі найперше дав про себе знати в надгробках,мавзолеях, поставлених над покійниками в церквах та каплицях. У той час, як ще в добу ренесансу покійників в мовзолеях представляли спокійно лежачими, з головою, обпертою на руку, ніби у сні, тепер, у добі барокко, покійників ніби пробудили зі сну й частіше представляють стоячими або в цілий зріст, або обтятими більш чи менш незручно і вставленими в нішах. Відомий пам"ятник Адама Киселя являє пишну й багату вдекоровану нішу, виведену в церкві с. Бискиничі на Волині. В ніші поставлено прямовисна постать покійного, досить незручно втяту по коліна. Кисіль представлений з великою бородою (на намальованому портреті Кисіль представлений тільки з вусами й голеною бородою, що, напевно, більше відповідає дійсності, хіба що відпустив бороду перед смертю), з непокритою головою і весь закований у броню, навіть на руках важкі крицеві рукавиці. Досить пишний орнамент навколо ніші тягнеться високо вгору, майже до церковної бані, а спускаючись униз, додолу не доходить, так що залишається враження, що цілий великий монумент ні на чому не стоїть (нелогічність, досить характерна для доби барокко).
Так само стоїть постать Станіслава Жовківського, висічена на плиті рельєфом. Цілий пам"ятник не зберігся, до нашого часу уціліла тільки ця одна плита, що тепер вмурована в стіну церкви всередині католицької кафедри у Львові. Постать представлена так само закутою в крицеву броню, як і постать Киселя, так само непокрита голова з великою бородою. В Жовківського до пояса прив"язаний великий меч, а панцир лежить долі біля ніг, з іншого боку, так само біля ніг — герб роду покійного, а зовсім внизу під ногами — звичайна епітафія. Робота, вже мало делікатна в пам"ятнику Киселя, в пам"ятнику Жовківського ще менш артистична, так що постаті на барокових пам"ятниках не можуть рівнятися до досконаліше опрацьованих постатей на ренесансових мовзолеях. Усередині дуже пишно вдекорованої каплиці Кампіанів, що просто вражає розкіщю матеріалу різнокольорових мармурів та іншого напівдорогоцінного каміння, поставлені мовзолеї членів роду Кампіанів. Головний надгробок Павла та Мартина Кампіанів поділений трьома пілястрами на два великих поля- центральну й головну частини кожного з яких займають великі епітафії, а над епітафіями в напівкруглих тимпанах вставлені погруддя покійних. Над ними — мармурові медальйони з євангелістами, а по боках цих медальйонів вміщені постаті чотирьох учителів церкви. Цікаво, що праця цих рельєфів і в медальйонах з євангелістами, і в рельєфах учителів церкви далеко вибагливіша й навіть артистичніша, ніж у бюстах самих покійників. Але згідно з традиціями пишного бароко видно, що більше уваги звернено на дорогий різнобарвний матеріал та на інкрустації орнаментів, ніж на артистичність скульптурної праці.
Ще характерніший для доби барокко надгробок у каплиці Боїмів у Львові, поставлений для Юрія Боїма з дружиною й цілої його родини. В центрі надгробку вміщено скульптурну групу Піста (мадонна з тілом сина на колінах), а по боках — схилені на коліна постаті Юрія Боїма та його дружини. На самім верху надгробка — ціла стояча постать благословляючого Христа, а нижче в кілька - ярусів поставлені навколішки діти та внуки Юрія Боїма. Можна сказати, цілий рід Боїмів з півтора десятка осіб уміщено в одному монументі, і всі в повних постатях. Майстром-автором цього монументу був Галуш Пфістер (1573—1645), родом із Бреслава, який не пізніше 1612 р. переїхав на Україну, одружився у Львові. Хоч спочатку працював у Бережанах над мовзолеями родини Сенявських. Переїхавши до Львова, він і далі писався “sculptor civis Brzezanensis”. Це був один із найталановитіших на Україні скульпторів доби бароко. Головні його праці — друга cерія мовзолеїв Сенявських у Бережанах, потім мовзолей Януша та Сузани Острозьких у Тарнові 1621 р. та надгробки і скульптурні вівтарі у Львові.
Тим часом у Львові увійшло до широкого вжитку загальне бажання оздоблювати церкви вівтарями, зробленими скульпторами, так що й замість мальованих ікон між пишною скульптурною орнаментикою вставляються скульптурні чи рельєфні ікони. З таких вівтарів зберігся складений із фрагментів скульптурний вівтар роботи Яна Білого. Ще багатший скульптурний вівтар покриває три стіни апсиди костьолу Марії Магдалини з 1615 р., а ще один - “Запаликський”, тобто фундації львівських патриціїв Запалів — у сакристії католицької кафедри. Цей вівтар, правдоподібно, дуже перероблений. У центрі має розп"яття з доброю постаттю фундатора на передньому плані. Вівтар оточують по боках дві масивні колони, на постаментах в яких вміщено маски левів, дуже енергійно ліплені й досконало опрацьовані.
Крім скульпторів, різьбярів по каменю, працювали в Західній Україні також скульптори — конвісарі або людвісарі. Так називалися відливачі з металу. Головним центром ремесла й мистецтва в добу бароко в Україні залишався Львів. Одною з більш відомихи львівських майстерень була майстерня родини Франковичів, що майже ціле XVII ст. переходить від одного члена роду до іншого. Франковичі відливали в своїй майстерні найчастіше дзвони та гармати, іноді з дуже вибагливими та артистичними орнаментами, але виготовляли також і самостійні металеві скульптури. Основоположник родини Юрій Франк або його син Каспер Франков були авторами гарної статуї крилатого, закованого в броню архістратига Михаїла, що побиває списом дракона (про якого мова була вище). Наприкінці XVII ст. майстерня Франковича перейшла до Юрія Лотрйнга. З того часу у львівському Промисловому музеї збереглася артистично виконана праця, що представляє дельфіна з гербом міста Львова, тобто з левом у брамі. Остання артистична праця львівського людвісарства відома й досі - це сім апостолів, шо збереглися в тому ж Промисловому музеї з 1740 р. Після цих артистичних праць львівського людвісарства чи конвісарства, здається, не з"являлася й традиція цього старого львівського мистецтва.
На Східній чи в Центральній Україні, де скульптура набула дикого значення головним чином, як декорація пишної архітектури козацького бароко, вона різниться більше матеріалом скульптури, ніж стилем виконання. Коли в Західній Україні скульптори різьби працювали головним чином в камені, майстри козацького бароко вирізали переважно з дерева. Різали цілі постаті й рельєфи, іноді складні композиції. В музеї Харківського університету перед війною збереглася ікона, різьблена високим рельєфом, що представляла розп"яття, сцени страт. Інші алегоричні персонажі і 12 апостолів вряд були досить свіжої й артистичної праці. З дерева різали виносні хрести з рельєфно- різаним розп"яттям та іншими сценами, але це більше відноситься до дрібної скульптури, що сусідить із сніцерстизом. Ще більше, ніж фігуральна скульптура в Центральній та Східній Україні розвинулася орнаментальна дерев"яна різьба- обрамлення ікон, вівтаря і навіть цілих іконостасів. Якраз у добу бароко іконостаси, що раніше в церквах були невисокі, розвинулися в цілу багатоярусну стінку, що перегороджувала церкву, підіймаючись вгору аж до висоти найвищої церковної бані. Барокові багатоярусні іконостаси іноді являли собою густо різьблені високі стіни, що складалися з колон, арок, архітравів, які разом із тим служили обрамуванням ікон, але при тому пишалися іноді тонкою вибагливою різьбою. До революції вцілів розкішно різьблений іконостас в одному з бічних придворів Софійського собору в Києві з 1689 р. Самі іконостаси в добу бароко стали надзвичайно вибагливими й фантастичними. Поділи на ряди чи яруси ікон ошатною різьбою часто проводилися не рівними поземними лініями, але зигзагуватими, що підіймалися та спускалися й виступали вперед та відступали назад, так що й сам іконостас одними частинами виступав на церкву, іншими — відступав у глибину до вівтаря. Різьба іконостасів часто бувала позолочена і справляла враження тонкої й вибагливої мистецької праці. Київські сніцері також осягали великої артистичної вмілості в срібних виробах риз для ікон, оправ на євангеліях, У цілих плащаницях (як славна плащаниця, подарована Мазепою в Єрусалим), потім у виробах церковного начиння — виносних хрестів, паникадил, чаш, дарохранительниць тощо.Ліплена скульптура найбільше розвинулася в працях, що оздоблювали як церкви доби козацького бароко, так і світські палати. Особливо на церквах оздоби, хоч розміщувалися довкола одвірків, вікон, карнизів, але в своїй пишності розвивалися так, що вкривали іноді й цілі стіни від вікна до вікна, не лишаючи на цілі стіні іноді живого місця, не вкритого скульптурним орнаментом. Мотиви цих декоративних орнаментів були здебільшого комбіновані з геометричних, рослинних, тваринних візерунків, а іноді й людських голів, а найчастіше ангельських крилатих голівок або й цілих крилатих амурів. Такими скульптурами особливо рясно вкрито церкви Мазепиної будівлі, як у провінції, так і в Києві, особливо церква Великого Миколи біля Лаври та Братська церква на Подолі. Ті мотиви скульптурної орнаментації, що в добу ренесансу італійські майстри занесли до Львова — як, наприклад, обвивання колон виноградною лозою або гірляндами рослин, підтримуваними янголятами, чи декорація площин аканфовим листом,— все це розійшлося по всій Україні в XVII ст. і стало працею українських майстрів. Ще рясніше, ще багатше й ще вибагливіше. Над порталами церкви Великого Миколи в Києві біля Лаври ангели тримають колони, а вони по боках вкриті гірляндами або обвиті виноградною лозою, а ще ошатніша Братська церква на Подолі має ті ж самі мотиви, а між них входить характерний український мотив - скульптурне представлення українських рушників, ніби розіп"ятих над дверима порталів, причому ці рушники підтримуються ангельськими голівками.
Комбінація західноєвропейського орнаменту, вдосконаленого та збагаченого місцевими мотивами, вкриває не тільки церкви, але й світські палати, як дім Мазепи в Чернігові, митрополитну палату в Києві, тимпани на фронтоні монастирських службових будівель у Лаврі. Декораційна орнаментальна скульптура дуже пишно розвинулася на Україні в часи бароко й силою інерції трималася й далі, розвивалася ще на протязі майже цілого XVIII ст., коли важке й пишне бароко відступило перед новим легким та галантним стилем цього галантного віку.
6. Архітектура українського бароко
На Україні бароко характеризується своєрідними особливостями, зокрема використанням традицій народного мистецтва. Його самобутній стиль найбільш яскраво проявився в архітектурі Лівобережжя і Слобожанщини, воз^єднання з Росією в результаті визвольної війни українського народу 1648-1654 рр..
У художній культурі періоду Реформації сформувалися два стилі — бароко і класицизм.
Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. Його стилістика відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною привабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.
Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Відродження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрастах між елементами важких об"ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій — втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішуючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вражають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Кара-ваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вакханалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (аристократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське).
Найвизначніші здобутки українського барокового живопису пов"язані з жовківським художнім осередком. Тут працювали майстри з європейською славою — Юрій Шимонович, Іван Руткович, Иов Кондзелевич, Василь Петранович.
Стиль бароко своєю вишуканістю передусім відповідав тодішнім естетичним вимогам у дворянській культурі. Ренесансовим гуманізмом пройнята діяльність І. Рутковича, Й. Кондзелевича, В. Петрановича.
І. Рутковича (XVII — поч. XVIII ст.) порівнюють з майстрами венеціанської школи живопису, які відзначалися тонким відчуттям кольору. Талант митця досяг вершин у монументальному іконописному комплексі із с. Скваряви-Нової, виконаному у 1697—1699 рр. для церкви Різдва Христового у м. Жовкві (зберігається у Львівському Національному музеї).
Творчість Й. Кондзелевича (1664 — бл. 1740) пов"язана з Волинню та почасти з Галичиною. Іконостас для монастирської Воздвиженської церкву в Скиті Манявському виконала група монахів на чолі з Й.Кондзелевичем. Іконостас (1698—1705 рр.) пізніше був названий Богородчанським.
Особливе місце серед пам"яток українського живопису XVIII ст. займає іконостас Преображенської церкви у с.Великі Сорочинці. Іконостас і церква були зведені на кошти гетьмана Лівобережжя Данила Апостола. Комплекс іконостаса об"єднує понад сто ікон на різні сюжети.
Характерною складовою частиною храмового живопису став так званий ктиторський портрет. В алтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври, наприклад, було зображено 85 осіб — від князів Київської Русі до Петра І. З"явилися картини світської тематики. Приміром, композиція в с. Старогородцях поблизу Остра зображує запорозьких козаків на чолі з полковником К.Мокієвським, які відбивають напад татар на Київ.
Українські майстри пом"якшували суворі візантійські риси обличчя, надавали йому приємного вигляду, почали "тінювати".
Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, тобто портрет, основи якого були розроблені ще на початку XVII ст. Портрети виконували переважно іконописці, відповідно портрет XVII—XVIII ст. мав багато спільного з іконописом, наприклад, ікона "Покрова" з портретом Богдана Хмельницького. З жіночих портретів заслуговує на увагу портрет Паліїхи — дружини фастівського полковника С. Палія.
Своєрідно поєднав засади класицизму з давніми малярськими традиціями В.Боровиковський, який працював удвох жанрах: портреті та іконописі. Видатними портретистами XVIII ст. були Д. Левицький, А. Лосенко, К. Головачевський. Поряд з професійним малярством в Україні розвивалася течія, що її умовно називають народною. Це і максимально спрощені ікони Закарпаття чи Лемківщини, і напрочуд різноманітні за композицією ікони "Страшного суду" з різних регіонів України і, нарешті, серія народних зображень "Козак-бандурист", "Козак Мамай". Рівень нашого малярства був надзвичайно високим. Українських майстрів запрошували до Литви, Білорусії, Польщі. Відомими малярами були також М. Петрахович, І. Маховський, І. Зарудний, І. Калинський, А. Животкевич, О. Антропов та ін.
Риси національного архітектурного стилю особливо яскраво проявились у дерев"яному будівництві. Багато приміщень, сільських хат, корчем, дзвіниць і вітряків — зразки художньої виразності, і досягалося це найпростішими засобами. Архітектурними шедеврами вважають дерев"яні храми XVII—XVIII ст., які ніби підсумували весь багатовіковий шлях розвитку народного монументального будівництва. Ренесан-сове будівництво вплинуло на структуру деяких міст, наприклад Жовкви, заснованої як "ідеальне місто", на окремі будівлі — Чорна кам"яниця, будинок і вежа Корнякта у Львові, замки у Збаражі і Підгірцях. Особливо цікаві такі львівські храми, як каплиця "Трьох святителів" і розташована поруч з нею Успенська братська церква.
Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам"яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов"язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який слушно називають українським, або "козацьким", бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві — 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам"яних спорудах Правобережжя переважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам"ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївсько-го собору, головної церкви в Почаєві.
Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст., досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським національним культурам, а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв"язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.
На західних землях України, що залишилися під владою польських магнатів, справа була інакша. Іншими були замовники, їх смаки і вимоги, іншими були й архітектори, в основному іноземці, іншими були традиційні прийоми будівництва й будівельні матеріали, підсилювалася політика католицької експансії. Саме цією політикою пояснюється будівництво великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі та Правобережжі.
Одним з перших будівель, які повністю відповідали архітектурному стилю бароко, був єзуїтський костел Петра і Павла у Львові, збудований у 1610-1630 рр.. італійським зодчим Джакомо Бріано. Будівля костьолу майже повністю копіює римську церкву капітулі єзуїтів Іль Джезу, побудовану в 1575 р. одним із засновників стилю бароко Джакомо делла Порта. Іль Джезу стає прикладом для численних католицьких церков у багатьох країнах. У Львові за його зразком з тими чи іншими відмінностями будуються: костел Стрітення (1642-1644 гг., Архит. Дж. Б. Джізлені), Вознесенський костел у Рудка (1728 р.). характерними для стилю бароко були також численні невеликі однонефние костели. Риси бароко стали властиві й в інших типах будинків - палацах, замків та інших (будинок королівського арсеналу у Львові, 1635 р.).
Після завершення визвольної війни та воз^єднання України з Росією, розпочався новий етап в історії української архітектури. На воз^єднанних землях бурхливо ростуть міста, розвиваються ремесла, торгівля, формується новий розклад життя. На землях Лівобережжя та Слобожанщини з Правобережної України, що залишилась під владою Польщі, цілими селами і містами переселяється українське населення, засновуються нові міста і села, ростуть і забудовуються старі. Західні центри української культури - Львів, Луцьк, Острог поступово втрачають своє значення, поступаючись місцем Києву, Чернігову, Перяславу, Полтаві, і новозбудованим Харкову, Сумам. Повсюдно починається будівництво церков, православних монастирів, будинків козацької старшини - тепер вони стають основними замовниками. Якщо раніше кам^яні будинки були поодинокими, то тепер їх будівництво набуває масовий характер.
У XVII ст. в Росії управління всім будівництвом було централізовано. Їм керував Приказ кам^яних справ, в обов^язки якого входили питання кваліфікації майстрів, нагляд за будівництвом. Після воз^єднання юрисдикція Наказу кам^яних справ поширюється і на українські землі і так як обсяг будівництва був дуже великий на Україну приїжджають російські майстри, причому навіть провідні архітектори країни. Цілком природно, що ці майстри принесли з собою нові прийоми будівельної техніки й форми, характерні для російської архітектури того часу. Основну масу будівельників становили українські майстри, багато з яких пізніше працювали в Росії. Працювали на Придніпров^ї та Чернігівщині і німецькі, і литовські архітектори.
Незважаючи на те, що приїжджі майстри принесли в архітектуру створюваних ними будівель певні риси, властиві їх творчій індивідуальності, стиль, що сформувався на Україні в другій половині XVII ст. мав свої особливості, мав стійку спільнісну конструктивність і художні риси, що дає повну підставу назвати його українським бароко. Істотною обставиною було те, що католицьке бароко, асоційована з діяльністю іноземних гнобителів, було ненавистна до українського народу настільки, що багаті палаци польських магнатів, а також католицькі споруди були зруйновані. І цілком зрозуміло, що новозбудовані будівлі не мали ні в якій мірі на них походить. У зв^язку з цим українське бароко швидко виробляє свої стильові особливості. Компонентами стилю були національні прийоми типів і композицій будівель, а також деякі риси російської архітектури, що виразилися в характері декору.
Забудова міст Придніпров^я та Лівобережжя носила садибний характер. Це різко відмінило їх від забудови європейських міст, де найчастіше дотримувалася регулярна система вулиць і суцільна забудова з тісно притиснутими один до одного будинками. У придніпровних містах зберігався принцип древньо-російського планування радіального-порядку, що носив мальовничий характер.
Чудовим пам^ятником житлової української архітектури кінця XVII ст. є будинок Якова Лизогуба в Чернігові - великий, одноповерховий, перекриття високої двохскатним дахом і трикутними фронтонами на торцевих фасадах, яка розчленована на пілястри, які огороджують структуру плану . Фронтони прикрашають плоскі фігурні ніші, трикутні сандрікі над вікнами. Пластика фасадів і фронтону близька за характером до форм російської архітектури XVII ст. Але значно більше і соковитіше в ній те, що вона створює мальовничу гру світлотіні.
До громадських будівель того часу відноситься Чернігівський колегіум, побудований в 1700-1702 рр.. Великий двоповерховий будинок колегіуму стоїть поруч з головними будівлями Чернігівського кремля і входить в його ансамблю. У західній частині будинку - висока башта, незвична за формою - на верхньому ярусі її оточують циліндричні виступи. Південний фасад будинку багато декорований наличниками зі складними фігурними прикрасами.
До побудови цивільної архітектури другої половини XVII-початку XVIII ст. можна віднести численні трапезні палати в православних монастирях. Дуже цікава трапезна чернігівського Троїцького монастиря, за словами дослідника української архітектури цього часу М. П. Цапенко, «справжній шедевр національного архітектурного стилю». Трапезна побудована в 1677-1679 рр.. ще до початку будівництва монастирського собору. До трапезного залу із західної сторони примикають сіні та господарські приміщення, а на схід-Введенська церква з високим верхом над центральною частиною.
Найбільш яскраво й самобутньо в стилі українського бароко проявилася в культурному надбанні. Цапінко писав, що дух часу вимагав монументальних образів. Головним завданням, особливо в XVII-початку XVIII ст., Стає створення виразного, вражаючого образу, символу, пам^ятника скоєного народом у справі національного визволення та утвердження національної культури .
В українських церквах цього періоду відзначається кілька типів, з яких один (головним чином монастирські собори) сходить до традицій давньоруської архітектури, а решта - до типів українських дерев^яних церков.
Перший тип сходить до відновлених у XVII ст. давньоруських святинь - Київського Софіївського собору, собору Єлецького монастиря в Чернігові, і особливо, Успенського собору Печерського монастиря, що з давніх-давен вважається найбільш популярною будівлею на Русі. Всі ці споруди в основі мали хрестовокупольний тип і всі вони після відновлення «одягнені» в барочний «одяг» надбудувалися зверху, з^явилися прибудови, фасади прикрашені декором.
Старий будинок цього типу - собор Троїцького монастиря в Чернігові. У композиції собору поєднуються традиційні риси давньоруської (трехапсидний в плані, п`ятиглавий) і західної архітектури (базилікальний характер інтер^єру, вежі перед західним фасадом, барочний Фронтон, елементи декору).
Висновок
XVII століття стало надзвичайно важливою віхою в культурно-історичному розвитку людства. З одного боку, його можна вважати своєрідним підсумком попередньої великої історичної епохи – Відродження, а з іншого – періодом, коли окреслювались нові, суголосні тогочасним історичним умовам шляхи та перспективи розвитку людського суспільства, формувалися ті соціально-економічні, політичні, культурні традиції й морально-етичні цінності, які заклали підвалини нової європейської цивілізації. бароко європейський мистецтво український
Як і попередній ідейно-художній рух, відомий під назвою епохи Відродження, бароко охопило всі сфери духовної, в тому числі й мистецької, діяльності людини, яскраво виявивши себе в архітектурі, скульптурі, живопису, музиці й літературі. Ідеологічною та художньою передумовою бароко була контрреформація, а бароко – її естетичним виразом.
Список використаної літератури
1. Олександр Згурський, «Полтавщина».
2. Пам"ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В. Вечерський, О.М. Годованюк, Є.В. Тиманович та ін.; За ред А.П. Мардера та В.В. Вечерського.
3. Вечерський В.В. Архітектурно-містобудівна спадщина регіонів XVII ст. України / Археометрія та охорона історико-культурної спадщини.
4. Виппер Б.Р. Статті про мистецтво.
5. 50 біографій майстрів західно-європейського мистецтва. Видавництво "Радянський художник", Ленінград 1965р. Історія мистецтва закордонних країн. Лекции по истории эстетики.
6. Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли.
7. Плеханов Г.В. Литература и эстетика.
8. Оганов О.О. Произведение искусства и художественный образ.
9. Енциклопедія мистецтва.
10. Гегель Г.В.Ф. Эстетика.
11. Видавництво "Академія художників".
12. Українська та зарубіжна культура.
13. Титар В.П., Титар О.В. Народний стиль слобожанського дерев"яного сакрального зодчества
14. Вельфлин Г. Ренессанс й барокко.
15. Хосе Ортега-и-Гассет. Философія культури.
16. Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа.
17. Таранушенко С. Покровський собор у Харкові: Обміри Тенне.
18. Антонович Д. Скорочений курс історії українського мистецтва.
19. Дедов В.Н. Святі гори: Від забуття до відродження.
20. Кодин В.А., Еремкина Е.А. ХрамьІ Слобожанщину. Фор-мирование архитектурно-художественньїх й градострои-тельньїх традиций.
21. Новгородов В.Е. Золотий вінець старого Харькова: Успенський собор — пам^ятник архітектури XVIII століття.
22. Пам"ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тиманович та ін.; За ред А.П.Мардера та В.В.Вечерського.
23. Державний реєстр національного культурного надбання (пам"ятки містобудування і архітектури України) / М.М.Кучерук, В.В.Вечерський, О.Б.Ткаченко / Відп. ред. В.В.Вечерський // Пам"ятки України: історія та культура.
24. Вечерський В.В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. - Вип. 2. - К., 1995. - С.89-98.
25. Вечерський В.В. Меценатська діяльність козацької старшини в Глухівський період Гетьманщини // Гончарівські читання (треті). Регрес і регенерація в народному мистецтві. Меценатство в Україні: Тези й резюме доповідей.
26. Вечерський В.В. Проблема відтворення визначних пам"яток історико-архітектурної спадщини України // Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи. ІХ Всеукраїнська наукова конференція. - Дніпропетровськ, 1999. Опубліковано: Історія України: Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей).
27. Вечерський В.В. Храми України // Пам"ятки України: історія та культура.
28. Вечерський В.В. Архітектурно-містобудівна спадщина регіонів XVII ст. України // Археометрія та охорона історико-культурної спадщини.
29. http://ru.wikipedia.org/
30. http://uk.wikipedia.org/wiki/Україна
(zip - application/zip)
Статистика файлового архива
