Умови формування педагогічної культури

Текст:

План

Вступ

1. Педагогічна культура: сутність, поняття, формування.

2. Педагогічна культура вчителя у творчій спадщині В.О. Сухомлинського

Список використаної літератури

Вступ

У сучасних умовах все більшого значення набуває стратегія освіти, що спрямована на майбутнє, на розвиток суспільства, основним критерієм прогресу якого є рівень вдосконалення людини як органічної частини природи. У цьому контексті особлива роль належить педагогу, як школи, так і вищого навчального закладу. Все більшу роль відіграють не лише професійні знання і вміння, хоча без них не можна говорити про професіоналізм педагога, а загальна культура, особистісні якості, вплив яких на формування особистості зростає. Особистість майбутнього вчителя багатогранна, отже, повинна бути багатогранною і особистість викладача. Багатогранність особистості викладача знаходить відображення у понятті його педагогічної культури.

Однією із задач системи освіти є виховання гармонійної і всебічно розвиненої особистості. Ця задача є найскладнішою і відповідальною, її виконання залежить від професійного рівня вчителя і його особистих якостей.

Вирішення проблем підготовки вчителя до виконання його професійних функцій на сучасному етапі неможливо відокремити від історії розвитку педагогічної думки в країні, без використання теоретичної і практичної спадщини педагогів минулого.

Однією з найактуальніших у педагогіці й філософії освіти є проблема професіоналізму, культури та духовно-морального обличчя вчителя. Розв’язання завдань, поставлених перед педагогом сучасним суспільством, неможливе без врахування досвіду попередніх поколінь освітян.

1. Педагогічна культура: сутність, поняття, формування.

"Педагогічна культура вчителя, – на думку В. М. Гриньової, – це діалектична інтегрована єдність педагогічних цінностей: цінностей-цілей й цінностей-мотивів; цінностей знань; технологічних цінностей; цінностей-властивостей; цінностей відношень. Вони є свого роду осями координат, на основі яких і викреслюється модель педагогічної культури, які спрямовують і коригують у соціальному, духовному, професійному, особистісному просторі діяльності учителя, його професіоналізм" [1, с.17].

Ми визначаємо педагогічну культуру педагога (вчителя-вихователя. викладача) як сукупність морально-духовних якостей особистості, професійних знань, умінь та навичок, особливостей поведінки, що виражається у її творчій самореалізації в різноманітних видах професійно-педагогічної діяльності, спрямованій на опанування, створення педагогічних цінностей і технологій, які сприяють ефективному розв"язанню завдань всебічно гармонійного розвитку вихованців, формування їхньої професійної компетентності.

Педагогічна культура складається з таких компонентів: аксіологічного, технологічного, особистісно-творчого. Аксіологічний компонент охоплює сукупність педагогічних цінностей, якими особистість оволодіває впродовж усього життя. Це – ідеї, концепції, знання, уміння та ін. Технологічний компонент включає в себе методи, прийоми, засоби професійної діяльності, здатність здійснювати певні педагогічні операції. Особистісно-творчий компонент передбачає готовність здійснювати педагогічну діяльність на рівні творчості, мистецтва. Останнє ґрунтується на постулаті, який сформулював К.Д. Ушинський:

"Педагогіка – не наука, а мистецтво, – найбільше, найскладніше, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв. Мистецтво виховання спирається на науку. Як мистецтво, складне й обширне, воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво, воно, крім знань, вимагає здібності й нахилу, і як мистецтво ж, воно прагне до ідеалу, якого вічно намагаються досягти і який цілком ніколи недосяжний: до ідеалу досконалої людини" [2, с. 205].

Формування педагогічної культури особистості є досить складний і тривалий процес. У результаті взаємодії різних чинників виникають рушійні сили, які стимулюють творчу діяльність педагога у напрямку становлення його педагогічної культури.

Дія рушійної сили особистості педагога проявляється передусім у підвищенні розумової активності, пробудженні духовних сил, у пошуках нових технологій, методів, прийомів та засобів, аби успішно, на рівні мистецтва розв"язувати ті численні завдання, що їх висуває соціальна реальність перед професійною діяльністю викладача.

Педагогічна культура є складним соціальним утворенням. Тому важливо усвідомити змістовну сутність культури педагога-вихователя, виділити провідні цінності в її структурі. Педагогічні цінності – це певні норми, які регламентують професійну діяльність учителя, викладача, які вирізняються цілісністю характеру, виступають як пізнавально-діяльнісна система.

Педагогічні цінності об"єктивні, оскільки складаються історично в педагогічній науці як елементи переконань у вигляді ідей, концепцій, теорій, закономірностей, постулатів, аксіом та ін. У процесі підготовки та здійснення педагогічної діяльності особистість пізнає, усвідомлює означені цінності, певним чином присвоює їх і транслює в конкретну діяльність. Варто мати на увазі, що педагогічні цінності не є сталими величинами. Вони похідні від особливостей соціально-економічного розвитку суспільства.

Педагогічні цінності виступають в якості відносно стійких орієнтирів, з якими педагог співвідносить своє життя і педагогічну діяльність. Діалектичне поєднання загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей – добра, поваги, совісності, честі, справедливості, толерантності, національної гідності, демократизму, гуманізму – з цінностями педагогічними створюють те підґрунтя, на якому розробляється і здійснюється освітньо-виховна діяльність. Оволодіння ними є тією основою, на якій розробляється зміст професійної підготовки педагогічних працівників різних сфер діяльності. У процесі такої підготовки і мають формуватися безпосередньо педагогічні цінності. Кожен педагог успішно актуалізує ті цінності, які є для нього усвідомленими, професійно значимими. Ключем для такого усвідомлення є істина, яку у свій час проголосив Протагор: "Людина – міра усіх речей".

Вчені, досліджуючи означену проблему, по-різному підходять до визначення сутності педагогічних цінностей та їх видів. Але більшість сходиться на думці, що під цінностями педагогічної діяльності варто розуміти засоби, які дозволяють

Сучасна педагогічна наука і практика наполегливо шукають шляхи не лише становлення та реформування системи освіти та виховання в Україні, але й принципово нові підходи до розв’язання важливої задачі – збереження й розвитку культурного, інтелектуального та духовного потенціалу нашого суспільства, побудованого на принципах демократії, гуманізацій, розвитку. В зв’язку з цим сьогодні виникає потреба в забезпеченні середньої та вищої школи добре підготовленими, професійно компетентними кадрами, які мають високий рівень культури в цілому і педагогічної зокрема.

Поняття культури давно стало вихідним компонентом для досліджень в гуманітарних науках. Але це майже зовсім не торкнулося педагогіки. Тільки в окремих дослідженнях (М.Н. Скаткін, В.В. Краєвський, І.Я. Лернер) використовується концепція загальної культури для розробки теоретичних основ дидактики, зокрема, змісту освіти. Необхідно відзначити і роботи Б.П. Нєменського, який розробляє зміст естетичної освіти та виховання саме в аспекті культури. Але ніхто з дослідників не розглядає поняття „педагогічної культури” для характеристики якісного стану педагогічної діяльності в цілому або окремих його явищ її явищ та процесів.

Вивчення психолого-педагогічної літератури дозволяє стверджувати, що проблема підготовки вчителя в педагогічних вузах знаходиться в центрі уваги багатьох дослідників. Інтерес мають роботи, в яких розкриваються загальні питання підготовки вчителя (О.А Абдулліна, Н.І. Болдирєв, Ф.Н. Гоноболін). Хоча, на жаль, автори не досліджують цілісний процес формування педагогічної культури, а тільки окремих його аспекти.

Проведене дослідження проблеми формування педагогічної техніки як компонента педагогічної культури майбутнього вчителя підтвердило висунуту гіпотезу та дозволило зробити такі висновки.

1. Педагогічна культура в особистісному плані – це істотна характеристика вчителя, що являє собою динамічну систему його педагогічних знань, вмінь і цінностей, діяльності та професійної поведінки. Компонентами цієї системи є:

- професійні знання і культура педагогічного мислення;

- професійні вміння і діяльність творчого характеру;

- культура професійної поведінки і самовдосконалення;

- педагогічні цінності і емоційно-моральне відношення до дітей;

2. Педагогічна техніка є складним неоднозначним засобом педагогічної діяльності вчителя, а тому оволодіння нею – процес довготривалий та нелегкий. Формування педтехніки повинно здійснюватись в першу чергу на етапі безпосередньої підготовки людини до педагогічної роботи. Вже в педагогічному вузі майбутній вчитель повинен одержати систему знань з основ педтехніки, а також засвоїти методику подальшого самовдосконалення.

3. Ми виділяємо певні педагогічні умови, які забезпечують успішність формування педагогічної техніки при вивченні педагогічних дисциплін, а саме: повна організація практичних занять; система певних правил і вимог; фрагментарне, або повне самостійне проведення занять студентами з наступним їх самоаналізом; експертна оцінка занять; зв’язок аудиторної роботи з педагогічною практикою.

4. В процесі дослідження встановлено, що найбільш ефективними способами формування педагогічної техніки майбутніх учителів є система тренувальних вправ і система завдань (психофізіологічний та педагогічно-рольовий тренінг).

Педагогічна культура невіддільна від культури зовнішнього вигляду, культури мови, естетичної культури, різнобічних інтересів і духовних потреб педагога. У цьому зв"язку показниками сформованості педагогічної культури є інтереси і духовні потреби вчителя;

Без прагнення до постійного самовдосконалення, що у свою чергу визначається усвідомленням своїх недоліків і умінням у свою чергу їх виправити, здатністю вчителя до самоконтролю і самоаналізу, побудовою проблеми дій по самовихованню, учитель не може характеризуватися як носій високої культури. Він має право учити доти, поки учиться сам - це заповідь повинна стати професійним кредо сучасного вчителя. Тому прагнення до постійного самовдосконалення є однією з основних якостей особистості педагога високої педагогічної культури.

Таким чином, важливим складовим компонентом педагогічної культури є особистісні якості вчителя, що багато в чому визначають рівень його професіоналізму.

Психолого-педагогічні знання, вміння та навички, що необхідні у формуванні педагогічної культури

Не менш важливим компонентом педагогічної культи, на думку Я. А. Коменского, Н. К. Крупской, Л. В. Луначарского, Н. М. Бавченкова, В. М. Галузинского, В. В. Гаврилюка, В. В. Запевиной, Н. В. Кузьміній, О. З. Красновой, Е. Ф. Логиновой, А. И. Лобач, А. Н. Растрыгиной, та інших, є професійні знання. Професійні знання, будучи освоєні вчителем у логіку відповідних наук, прямо і безпосередньо не стають "керівництвом до дії".

Необхідність психолого-педагогічних знань виражається не в механічному їхньому присвоєнні, а в осмисленому їх підборі, оцінці, у побудові на їх основі концептуальної схеми власної діяльності. Постаючи у виді когнітивних основ для прийняття педагогічних рішень, вони, як правило, існують у свідомості вчителя в скороченому виді. Їхнє усвідомлення і розгортання здійснюється тільки в екстремальних для вчителя умовах. У величезній кількості знань необхідно виділити ядро, яке потрібно педагогові завжди у всіх видах його педагогічної діяльності і яке визначає його педагогічну культуру.

Функції педагога різноманітні - викладач навчальних дисциплін, учитель-вихователь, учитель - класний керівник та ін. В. С. Ільїн, у моделі випускника педвузу включає методологічні, теоретичні, методичні знання та технологічні, котрі є основою оволодіння конкретними практичними прийомами.

И. Я. Лернер представляє 4 клани знань:

методологічні,

загально педагогічні,

прикладні,

приватно - прикладні.

Найбільш повний зміст психолого-педагогічних знань, що необхідні для формування педагогічної культури представлені І. Я. Зязюном, він виділяє наступні знання:

ü Методологічні (знання загальних принципів вивчення педагогічних явищ, закономірностей соціалізації навчання і виховання);

ü Теоретичні (знання цілей, принципів змісту методів і форм педагогічної діяльності і закономірностей формування і розвитку особистості дитини);

ü Методичні (знання основ методики навчання і виховання);

ü Технологічні (знання способів і прийомів навчання і виховання).

Професійні знання вчителя характеризуються і такою важливою особливістю, як особистісна забарвленість. Знання науки, весь багаж культури, захопленість педагога сприймаються як його власна позиція. Майстерність педагога в "оживленні", і натхненні знання. Які не просто передаються з книг в аудиторію, а викладаються як свій власний погляд на світ.

Професійні знання вчителя звернені, з одного боку, до науки, з іншої до учнів. Варто помітити, що складність навчання вчителів полягає у складності прилучення до професійної компетентності - професійні знання формуються відразу на всіх рівнях: методологічному, творчому, методичному і технологічному. Що жадає від студентів досить розвитого професійного мислення, здатного відбирати, аналізувати і синтезувати придбані знання в досягненні педагогічних цілей, представляти їх у технологічній формі. Без достатнього рівня професійних знань найчастіше залишаються нерозвиненими інтереси, потреби, професійно - значимі якості особистості і тим більше ускладнюється їх реалізація.

Професійні знання самі по собі не визначають педагогічну культуру вчителя. Педагогічна культура визначається відношенням до цих знань, вмінням учителя розпоряджатися цими знаннями, використовувати їх для свого професійного зросту. Тільки в тому випадку, якщо знання перейдуть у розряд переконань, вони стануть показниками педагогічної культури вчителя. В. А. Сластьонін пише про те, що знання педагога повинні бути співвіднесені з рішенням конкретних педагогічних задач. "Практична реалізація цих задач перетворює знання в інструмент професійної діяльності вчителя".

Отже, для того, щоб бути здатним до передачі культурних цінностей і культурно - значимого досвіду, необхідні не тільки знання, але і сформованість загально педагогічних і професійних знань і умінь, тобто вчитель повинний вміти застосувати отримані знання на практиці. Вміння, придбані майбутнім вчителем у процесі навчання, виступають показником якості засвоєних знань, складають його ядро, є одним з ведучих компонентів культури вчителя.

Визначимо комплекс базових вмінь, що необхідний майбутньому педагогові для успішного розвитку своєї педагогічної культури, це:

діагностичні,

комунікативні,

проективні,

конструктивні,

аналітичні й ін.

Педагогічний досвід як один з компонентів педагогічної культури

Педагогічна діяльність настільки складна і багатогранна, що її не може забезпечити одна лише педагогічна основа: вона спирається на емоційну сферу, на все багатство духовного світу педагога, на його педагогічний досвід, що складають професійно-педагогічні знання і практично засвоєні навички й уміння. На думку А. В. Барабнщикова, С. С. Муцинова, Т. Ф. Белоусової, Н. Е. Воробйова, Т. В. Івановій, В. К. Сухонцевой і інших, педагогічний досвід є важливим компонентом педагогічної культури.

У структурі досвіду можна виділити 3 рівні:

Загальнокультурний. Є втіленням загального соціального досвіду, накопиченого людством у процесі розвитку культури на цьому рівні досвіду маємо справу з морально-етичними, естетичними відносинами особистості, загальнолюдськими цінностями.

Індивідуальний досвід (повсякденний). Цей рівень, так званого, здорового глузду. Тут представлений весь унікально - неповторний досвід у виді почуттів, емоційно - пофарбованих спогадів, звичок і т. д. Загальнокультурний досвід тільки через індивідуальний.

Професійний досвід - це досвід, накопичений у діяльності як праці, тобто діяльності, обумовленої значними, стійкими соціальними цілями. У цьому досвіді сумується і загальнокультурний і індивідуальний досвід.

Ефективність професійної діяльності викладача залежить не тільки і не стільки від знань і навичок, скільки від здатності використовувати надану в педагогічних ситуаціях інформацію різними способами й у швидкому темпі. А це приходить тільки з досвідом.

Безпосередніми джерелами педагогічного досвіду є досягнення науки, у тому числі науки про людину, її виховання і розвиток, передовий педагогічний досвід, особистий досвід і вироблені на його основі мислення й інтуїція педагога. "Якщо досвід запліднений науковими знаннями, якщо він вдумливо аналізує, то його дозрівання відбувається швидше, він стає важливим джерелом творчих рішень і проектів. У протилежному випадку поняття "досвід" буде відбивати тільки стаж і нічого більше", - пише В. И. Загвязинський.

Педагогічна творчість як системотворчий компонент педагогічної культури

Навіть високий рівень розвитку знань і умінь марний, якщо йому не властивий активний творчий потенціал особистості вчителя. Педагогічна творчість є системотворчим компонентом педагогічної культури, що виділяє у своїх працях А. В. Барабанщиків, Т. Ф. Белоусов, С. Б. Елканов, Т. В. Іванова, А. И. Лобач, Л. А. Нейштатд, М. Н. Скаткин та інші. Педагогічна діяльність не може бути, однозначна, вона завжди припускає гнучку шкалу рішень, що залежить від багатьох обставин. Таке розуміння її сутності відкриває простір творчості, розвиток новаторства учителя, народженню передового досвіду, збагаченню педагогічної науки через його вивчення й узагальнення [3, c.192]

Як справедливо помітила О. А. Абдуллина: "творчо працюючий учитель не тільки спирається на досягнення педагогічної науки, але і разом з тим збагачує педагогічну теорію". "Педагогічна культура характеризується як науково-творча діяльність, яку необхідно заохочувати і розвивати у студентів педагогічних навчальних закладів, вона розвиває в них здатність і навички до самостійного рішення проблем і розвиває якості особистості, необхідні для наукової праці, розвиває в студентів високу готовність до суспільного і політичного життя"... /Х. Маркерт/.

У сучасних психолого - педагогічних дослідженнях педагогічна діяльність розглядається як одна з різновидів творчості. Але більш глибоко проблема педагогічної діяльності розглядається в роботах В. И. Загвязинського, В. А. Кан-Калика, Н. В. Кузьміній, В. Ф. Ломова, М. Р. Львова, И. П. Раченко, М. М. Потагиника й інших. Педагогічна творчість розглядається авторами як не якась окрема сторона педагогічної праці, а найбільш істотна і необхідна".

Праця вчителя не допускає один раз засвоєного алгоритму дій, це постійний творчий пошук оптимальних рішень педагогічних задач, експеримент, що жадає від учителя цільного і твердого характеру, педагогічних здібностей, педагогічної майстерності. В узагальненій формі сутність творчості визначається як діяльність, що породжує якісно щось нове і відрізняється неповторністю, оригінальністю, суспільно-історичною унікальністю.

Маючи багато загального з іншими видами творчості, педагогічна творчість має своєрідність:

По-перше, для педагогічної творчості характерна "регламентованість" у часі і просторі. Викладач обмежений у часі кількістю годин, що приділяються на вивчення конкретної теми, розділу, обмежений аудиторним часом і т. д. У ході заняття виникають передбачувані і не передбачувані ситуації, що вимагають кваліфікованого рішення.

По-друге, спостерігається тривалість пошуків педагога. Результати діяльності педагога втілюються в знаннях, уміннях, навичках, формах діяльності майбутніх фахівців і оцінюються дуже відносно. Розвинені аналітичні, прогностичні, рефлексивні й інші здібності викладача дозволяють на основі часткових результатів передбачати і прогнозувати результат його професійної діяльності.

По-третє, характеризується співтворчістю викладача зі студентами, колегами-викладачами в педагогічному процесі, що заснований на єдності мети професійної діяльності. Викладач вузу, вчений і педагог, як фахівець у визначеній області знань, у ході навчально - виховної роботи, виробничої практики демонструє своїм студентам творче відношення до професійної діяльності.

По-четверте, відрізняється залежність прояву творчого педагогічного потенціалу викладача від методичного, технічного оснащення навчально-виховного процесу. Стандартне і нестандартне навчальне устаткування, технічне забезпечення методична підготовка викладача і психологічна готовність студентів до спільного пошуку характеризують специфіку педагогічної творчості.

По-п"яте, виявляється умінням викладача керувати особистим емоційно-психічним станом. Викликати адекватну поведінку в діяльності студентів, здатністю педагога організувати спілкування зі студентами як творчий процес, не придушуючи їхню ініціативність і винахідливість, створюючи умови для повного творчого самовираження і самореалізації [4 c.58]

Творча активність діяльності вчителя характеризується: необхідністю, оригінальністю, динамізмом, мобільністю, рухливістю, пластичністю мислення, розвиненою уявою, ініціативою, постійним пошуком нового, прагненням досягти нового.

Особливості педагогічної творчості дозволяють зрозуміти повніше взаємозв"язок педагогічної творчості і педагогічної культури, їхню взаємозумовленість.

Однією з умов виникнення педагогічної творчості є висока загальна і педагогічна культура вчителя, володіння майстерністю, вмінням оптимально обирати методи і прийоми навчання і виховання.

Друга умова - соціальний досвід, вміння бачити в сьогоденному розвитку завтрашні задачі. Говорячи про шостий взаємозв"язок педагогічної культури і педагогічної творчості, можна затверджувати, що педагогічна культура являє собою явище динамічне, що постійно змінюється в процесі свого розвитку, що здобуває всі нові відтінки і риси.

Резюмуючи вищесказане, можна зробити висновок, що найчастіше серед структурних компонентів педагогічної культури називають:

особистісні якості /66,9%/,

професійні знання /66,2%/,

професійні уміння /56,8%/,

педагогічний досвід /16,8%/,

творчий підхід до рішення педагогічних задач /30%/.

2. Педагогічна культура вчителя у творчій спадщині В.О. Сухомлинського

Однією із причин дефіциту духовності в суспільстві XX ст. вважається відчуження культури від особистості. З одного боку, освіта не використовувала культури як засобу морально-духовного розвитку особистості, а з іншого - особистість не відчувала потреби в опануванні культурних цінностей. У цьому зв"язку доцільно пригадати слова відомого філософа М.С. Кагана, який писав, що педагогіка XX ст. оперує поняттями «освіта», «виховання», «навчання», а поняття «культура» як категорії формування людини з дитинства не використовує.

Відрадно, що домінантою суспільства XXI ст. стало звернення до культури й духовного світу людини, зокрема орієнтація на культуру як на важливий чинник духовного оновлення і суспільства, і окремої особистості. Таким чином, постають запитання: що ж таке культура? чому їй приділяють таку увагу в навчанні, освіті й вихованні памолоді? Яскраво і образно описав сутність культури Микола Рерих, який вбачав призначення культури в збереженні підвалин освіти. За його словами, культура - це любов до людини, це пахощі, аромат, поєднання життя і краси, синтез витончених і духовно піднесених досягнень, знаряддя Світла, порятунок; культура - це серце, рушійна сила, двигун життя; осередок просвіти й творчої краси.

Наукове визначення феномена «культура» неоднозначне. Словникові джерела, за звичай, визначають культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. У дослідженнях вчених від Марка Цицерона й Канта до наших днів нараховується понад 100 визначень означеного поняття. Це і «дієвість», «творчість», «мистецтво», «освіченість і вихованість», «духовність», «цінність і ціннісні орієнтири, що виконують трансмісію між поколінням», «знаково-символічна система», з феноменом самодетермінації тощо.

Г.Н. Волков дає таке визначення «...Культура, стверджує він, це те створене й набуте людством багатство (матеріальне й духовне), яке служить дальшому розвитку, примноженню творчих можливостей, здібностей суспільства й особистості (економічному, соціальному, моральному, духовному й політичному)». М.С. Каган розглядає культуру як цілісну систему і як спосіб діяльності людини, що складається з двох граней (продукт і технологія) і трьох шарів (матеріальна, духовна й художня культури). У складі духовної культури вчений виокремлює наявність продуктів пізнавальної і ціннісно-орієнтаційної діяльності, а художня культура, на його думку, утворює навколо себе відносно автономну сферу всіх видів людської діяльності (перетворювальної, пізнавальної, комунікативної, ціннісно-орієнтаційної).

Аналіз різних підходів до тлумачення феномена «культура» дає можливість дійти висновку: всі вчені єдині в тому, що культуру створила людина і культура існує для людини, є засобом її розвитку й самовираження. Світ культури - це світ людини, людина у світі культури є його метою і результатом.

Ми можемо пишатися, що в середині XX ст., за часів радянського тоталітарного режиму в освіті наш співвітчизник - педагог із сільської Павлиської школи В.О. Сухомлинський сміливо ввів у педагогічний обіг феномен «культура». Достатньо хоча б побіжно ознайомитися з назвами й змістом його наукових праць, адресованих насамперед учителям і батькам, і ми зустрінемося з вишукано струнким ланцюжком культурологічного тезаурусу в педагогіці, як-от: фізична культура, технічна культура, інтелектуальна культура, морально-духовна культура, культура праці, культура почуттів, культура мислення, культура сприймання, культура відчуттів, культура волі та ін

У площині педагогічного розмаїття дефініції культури чітко простежується методологічна позиція В.О. Сухомлинського до культурологічного підходу у вихованні й навчанні молоді, яку ми спробуємо подати за такими номінаціями: предмети середовища, принципи, засоби й правила культурологічного підходу.

Відомо, що успіх навчально-виховної роботи з учнями багато в чому залежить від соціокультурного просторово-предметного розвивального середовища, під яким ми розуміємо потенційні можливості позитивного впливу розмаїття чинників, засобів, норм і методів у їхній взаємодії на формування особистості учнів.

На основі аналізу педагогічних творів В.О. Сухомлинського ми виокремили види соціокультурного середовища, на які занурювалися учні Павлиської школи, а саме: культурно-пізнавальне, художньо-естетичне, культурно-комунікативне, культурно-екологічне, культурно-трудове, культурно-рефлексивне. На чому ж ґрунтується така класифікація лінії середовищ соціокультурного розвитку учнів? Звернімося безпосередньо до праць В.О. Сухомлинського.

Культурно-пізнавальне середовище вчений організував з метою інтелектуально-творчого й фізичного розвитку учнів, засвоєння ними культурно-сенсорних еталонів, а саме: культури відчуттів, сприймань, мислення, почуттів, волі, тобто психологічної й фізичної культури. «Як важливо, - зазначав Василь Олександрович, щоб перші наукові істини дитина пізнавала в навколишньому світі, щоб джерелом думки була краса й невичерпна складність природних явищ, щоб дитину поступово вводили у світ суспільних відносин, праці».

Педагог був переконаний, що людину з дитинства потрібно навчати не тільки дивитися навколо себе, бачити й пізнавати довкілля, а й відчувати, сприймати його красу, оскільки така властивість мозку є тільки в людини. «З того часу, як людина стала людиною, з тієї миті, як вона задивилася на красу вечірньої зорі, вона почала вдивлятися в саму себе», пише педагог. І веде далі: «Людина стала людиною тому, що побачила глибину блакитного неба, мигтіння зірок, рожевий розлив вечірньої заграви, багряний захід сонця перед вітряним днем, мерехтіння марева над небокраєм, безкраю далечінь степів, сині тіні в березневих снігових заметах, журавлиний ключ у голубому небі, відбиття сонячних променів у міріадах крапель ранкової роси, сірі нитки дощу в похмурий осінній день, фіолетову хмаринку на кущі бузку, ніжну стеблинку і голубий дзвіночок проліска - те бачила і вражена пішла по землі... Зупинись і ти в захопленні перед красою, і у твоєму серці розквітне благородство».

Учений обурювався, чому школа не дає ніяких знань учням про людину, того специфічного, «що підносить її над світом живого: про людську психіку, мислення свідомість, емоційну, естетичну, вольову і творчу сфери духовного життя».

Знання психічної культури, за словами педагога, є не коротким конспектом із психології, а «азбукою самопізнання й самоутвердження, культурою духовного світу особистості».

Уже тоді, в 50-х pp. XX ст., учитель-практик сам визначив як зміст знань з основ психічної культури, так і методику їхнього розвитку завдяки організації відповідного культурно-розвивального середовища: від класної кімнати, школи, подвір"я до широкого простору довкілля. Учений був переконаний, що психічна культура (культура відчуттів, сприймань, мислення, волі тощо) є підґрунтям інтелектуальної культури. Для її формування в школі було створено кімнати «Джерела знань», «Кімната думки» і Золота бібліотека отроцтва, через які пройшли неї підлітки Павлиської школи. «Якими б цікавими не були уроки, як би наполегливо не працював учитель над їх удосконаленням, зазначав В.О. Сухомлинський, підлітки ставляться до них байдуже, якщо інтелектуальні запити обмежуються уроками. До знань, набутих побіжно, незалежно від уроків, підлітки ставляться з великою повагою, дорожать ними; те, що здобуте власними зусиллями, людині особливо дороге».

Культурно-пізнавальне середовище школи було спрямоване і на розвиток творчості учнів, виховання в них творчого натхнення. Зауважмо, що В.О. Сухомлинський розглядав творчість як «могутній стимул духовного життя учнів». Саме таку назву має одна з його статей. «Творчість починається там, писав він, де інтелектуальні і естетичні багатства, засвоєні, здобуті раніше, стають засобом пізнавання, освоєння, перетворення світу, при цьому людська особистість немовби зливається зі своїм духовним надбанням». Творче натхнення вчений називав потребою, в якій особистість знаходить щастя.

Художньо-естетичне середовище - це художньо-естетичний стиль школи, це педагогічний стиль учительського й учнівського колективів, педагогічна культура школи як освітнього закладу, це змістовний аспект художньо-естетичного розвитку й морально-духовного виховання учнів. Павлиська школа, як і її директор В.О. Сухомлинський, мала свій, тільки їй притаманний художньо-естетичний і педагогічний стиль, стиль високої педагогічної культури. У передмові до книги «Серце віддаю дітям» читаємо: найважливішим джерелом виховання є багатогранні емоційні відносини педагога з дітьми в єдиному, дружньому колективі, де вчитель - не тільки наставник, а й друг, товариш. Емоційні відносини «неможливі, якщо вчитель зустрічається з учнями тільки на уроці і діти відчувають на собі вплив педагога тільки у класі». Саме тому в Павлиші були «Школа радості» і «Школа під блакитним небом», «Куток мрії» і кімната «Джерела Знань», «Кімната думки» і «Кімната казки», «Сад здоров"я» і куточки здоров"я тощо, тобто всі складові розвивального художньо-естетичного середовища.

Культурно-рефлексивне середовище Павлиської школи було організовано так, щоб кожний учень міг усвідомити себе, свій внутрішній світ, органічний зв"язок свого Я з зовнішнім предметним світом, природою, довкіллям, інтими людьми (батьками, вчителями, однокласниками), культурою.

Вдумливий учитель, тонкий психолог В.О. Сухомлинський знав, що в шкільні роки сприймання естетичних якостей світу зливається з поглибленим логічним пізнанням, розумовим проникненням у природу речей і явищ. У школі перед учнями відкривається суть таких наукових істин, як вічність матерії, безмежність всесвіту, перехід енергії з одного виду в інший, єдність живого й неживого. В єдності логічного й естетичного пізнання, за словами Василя Олександровича, в злитті інтелектуальних і естетичних емоцій - джерело того, що учні пильніше, уважніше вдивляються в людей, бачать Людину, відчувають її внутрішній світ і самих себе.

Таким стимулювальним, розвивальним культурно-рефлексивним середовищем, емоційним тлом педагог називав красу природи, красу людських стосунків, красу «життєвого середовища», в якому постійно перебували учні вдома, в школі.

Допомогти учням Павлиської школи пізнати й усвідомити себе та внутрішній світ інших допомагав уведений в педагогічний режим шкільних уроків постійний обмін духовними цінностями, які учні здобули самі.

Культурно-комунікативне середовище вчений розумів як виховання в учнів і вчителів любові до рідної мови, виховання культури мовлення й мислення, тобто, за словами В.О. Сухомлинського, «мовної психокультури», що є серцевиною комунікативної культури. Думки про організацію культурно-комунікативного середовища знаходимо в багатьох наукових працях великого педагога. В них ідеться про виховання любові до рідної мови і Слова - слова вчителя, слова батьків, слова учнів.

Культурно-екологічне середовище В.О. Сухомлинський створював щодня: це уроки серед рідної природи, подорожі й екскурсії в природу. «Школа під блакитним небом», щоденні звертання учнів до краси рідної природи, адже людина, яка відчуває всім серцем красу рідної природи, не Може завдати їй шкоди. «Ось на шкільній алейці цвіте бузок, - звертався він до учнів. - Вам хочеться зламати квітучу гілочку. Але якщо кожен задовольнить таке бажаний, квітучий кущ перетвориться в оголене гілля. Людям німим буде милуватися своїм вчинком ви вкрадете в них красу».

Культурно-трудове середовище передбачало організацію ручної праці школярів, за словами вченого «праці рук, що вимагала тонких, розрахованих рухів».

До ручної праці залучались учні на уроках з трудового навчання й у різноманітних гуртках. Адже той, хто навчився володіти різцем, вважав учений, гарно пише, чутливо ставиться до найменшої неохайності, непримиримий до роботи як-небудь. Рука дисциплінує розум: виховує самоконтроль і чутливість думки до точності, тонкості, краси. Руки мислять, пише В.О. Сухомлинський, і саме в ці моменти пробуджуються творчі ділянки мозку.

Завважмо, культурологічний підхід ученого до виховання навчання дітей передбачав низку відповідних принципів організації діяльності учнів. Виокремимо кілька з них.

Принцип стимулювання потреби в культурно-ціннісному пізнанні й перетворенні світу завдяки організації різноманітних сфер діяльності: музичної, образотворчої, соціокультурної, літературної, інтелектуальної, комунікативної, трудової, фізичної. З цим принципом тісно пов"язаний наступний; принцип інтегративності культур.

Принцип діалогічності полягав у реалізації різнорівневих і різнохарактерних діалогів - діалог мистецтв, культур, природи, довкілля, учнів і педагогів, внутрішній діалог свого Я з зовнішнім світоглядом.

Принцип дієво-творчої спрямованості навчально-виховної роботи з учнями передбачав чітко визначену культурно доцільну мету занурення учнів в активно-творчу діяльність з кожної соціокультурної сфери.

Реалізація принципу свободи, самостійності й відповідальності дає змогу учням самостійно визначати їхнє ставлення до навколишніх, довкілля, мистецтва, навчання і відповідно оцінювати свою діяльність.

Завершальною складовою культурологічного підходу В.О. Сухомлинського є азбука духовно-моральної культури учнів, абетка правил культурної поведінки, в якій ідеться про те, як мають поводитися учні в процесі спілкування з іншими. Наведемо кілька з них.

- Робіть так, щоб людям, які вас оточують, було добре.

- Знайте, що існує межа між тим, що вам хочеться, і тим, що можна.

- Люди дають вам щастя дитинства, отроцтва і юності. Платіть їм за це добром.

- Усі блага й радощі життя створюються працею і тільки працею. Праця - корінь моральності, в ній людина здобуває найвищу радість оптимістичного світосприймання; радість творення.

- Гуманність, чуйність до людини, готовність прийти їй на допомогу; ці елементарні риси людяності, порядності мають стати особистим моральним багатством кожного вихованця

Рефреном культурологічних вимірів педагога і вченого з великої літери можуть бути його слова: «Азбука морально-духовної культури входить у свідомість і душу учнів лише тоді, коли в шкільному колективі є елементарна культура людських взаємин».

Список використаної літератури:

1. Гриньова В. М. Формування педагогічної культури майбутнього вчителя: Автореф. дис… докт. пед. наук. – К., 2001. – 38 с

2. Ушинський К. Д. Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології // Вибрані педагогічні твори: В 2-х т. – Т. 1. – С. 192–471.

3. Галузинський В. М., Євтух М. В. Основи педагогіки та психології вищої школи в Україні. – К., 1995.

4. Немов Р. С. Индивидуальный стиль деятельности педагога// Немов Р. С. Психология: В 3кн. – Кн. 2. Психология образования. – М.:Владос, 1998.

5. Нісімчук А. С., Падалка О. С., Шпак О. Т. Сучасні педагогічні технології: Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 2000.

6. Концепція національного виховання // Рідна школа. - 1995. - № 6.

7. Степанишин Б. І. Особа викладача інституту та шляхи її формування//Рідна школа. – 1992.

8. Щербань П. Сутність педагогічної культури//Вища освіта України. – 2004. -

9. Якунин В. А. Педагогическая психология. – СПб.: Полиус, 1998. – 639с.

10. Мороз О. Г., Сластьонін В. О., Філіпенко Н. І. Підготовка майбутнього вчителя: зміст та організація. Навч. посібник. – К., 1997.

11. Мороз О., Юрченко В. Підготовка майбутнього викладача вищої школи: психолого-педагогічний ракурс//Наукові записки: Зб. наук. стат. НПУ ім. М. П. Драгоманова. – К.: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2001.

12. Сухомлинський В.О. Роль особи вчителя в духовному житті колективу та особистості // Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5 ти тт. - К., 1976. - Т. 1.

13. Сухомлинський В.О. Розмова з молодим директором // Сухомлинський В.О. Вибрані твори. - Т. 4.

14. Сухомлинський В.О. Вибр. твори: У 5 т. - К.: Рад. шк., 1976-1978.

Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

Рферат на тему:

Умови формування педагогічної культури

Виконала:

Студентка 51 групи

Факультету педагогіки та

психології

Маркушева Ірина

Кіровоград 2012