Архітектура Візантії

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Реферат

"Архітектура Візантії"

Студентки 1 курсу 3 групи

історичного факультету

Кононенко Уляни

Київ 2009

Зміст

Вступ

Розділ І. Історія візантійської архітектури

Розділ ІІ. Особливості будівництва

Розділ ІІІ. Архітектурні пам^ятки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Тема реферату ‘‘Архітектура Візантії^^. Культура Візантії – це своєрідне явище світової культури. Архітектура займає тут окреме важливе місце. То ж не згадати про неї просто не можливо.

У рефераті розглядається архітектура Візантії у світлі історичних подій, розкриваються особливості будівництва та висвітлюються окремі пам^ятки візантійської архітектури.

Розділ І. Історія візантійської архітектури

В кінці ІV ст. після розділу Римської імперії і переносу імператором Констянтином своєї резиденції в грецьку Візантію провідна роль в політичному, економічному і суспільному житті переходить до східної частини. З того часу починається епоха візантійської держави, центром якої стала його нова столиця – Константинооль. Історія архітектури Візантії поділяється на три періоди:

1)  ранньовізатійский (V – VІІ ст.)

2)  середньовізантійський (VІІІ – ХІІІ ст.)

3)  пізньовізантійський (ХІІІ - Х V ст.)

Часом найвищого розквіту був перший період, особливо роки царювання Юстиніана (20 – 60 р. VІ ст.), коли Візантія перетворилась в могутню державу, яка окрім Греції та Малої Азії підкорила народи Передньої Азії, південного Середземномор^я, Італії та Адріатики.

Продовжуючи античні традиції, Візантія наслідувала також культурні досягнення завойованих народів. Глибокий синтез античних і східних елементів складає характерну рису візантійської культури.

Перевага християнської ідеології відобразилась на розвитку домінуючих типів монументального кам^яного будівництва. Пошуки композиції церкви в відповідності з призначенням будівлі поєднувались з завданням утвердження імператорської могутності. Це обумовило відоме єдинство пошуків і відносну спільність розвитку типів культових будівель, не дивлячись на регіональні відмінності, в яких проявлялись особливоті і традиції окремих народів.

Важливим вкладом Візантії в історію світового зодчества є розвиток купольних композицій храмів, що виразилося в появі нових типів структур – купольної базиліки, центричної церкви з куполом на восьми опорах та хрестово-купольної системи. Розвиток перших двох типів припадає на ранньовізантійський період. Хрестово-купольна система храмів отримала широкого розповсюдження в період середньо-візантійської архітектури.

До візантійської епохи відноситься і складання монастирів як особливого типу архітектурних комплексів. Найбільш своєрідними є загородні монастирі, які зазвичай представляли собою обнесені стінами уріплені пункти, в середині яких окрім житлових та господарських будівель монахів, споруджувалась велика трапезна та домінуюча будівля – церква. Будівлі і кріпості, які здебільшого розташовувались на підвищеннях асиметрично, являли собою гармонічно узгодженні просторові композиції – ансамблі.

У містобудівництві до 6 ст. складувались середньовічні риси. У містах Балканського півострову з^явився укріплений Верх – місто, біля якого розросталися житлові квартали. Міста Сирії часто будувалися за нерегульованим планом, що відповідав рельєфу місцевості. Тип житлового будинку з внутрішнім двором в ряді районів Візантії довго зберігав зв^язок з античним зодчеством. В Константинополі споруджувались багатоповерхові будинки, часто з аркадами на фасадах.

Поступовий процес феодалізації, гостра соціальна боротьба та народні рухи в VII – на початку ІХ ст. визвали істотний перелом в художній культурі Візантії.

В середині ІХ – ХІІ ст., в період розквіту мистецтва Візантії, тип храму, з куполом на "барабані", остаточно утвердився. Хрестово-купольний храм є завершеним архітектурним типом. В класичному варіанті хрестово-купольного храму купол підіймається за допомогою парусів на вільно стоячих опорах (церкви монастиря Ліпса та Мірелейон Х ст., монастир Пантократора ХІІ ст. в Константинополі, церква Богоматері в Салониках 1028 р. та ін..). На території Греції розвинувся тип храму з куполом на тромпах. В монастирях Афона оформився триконховий вид храму.

Після нашестя хрестоносців у 1024 р. візантійська культура знову відроджується у відвойованому у 1261 р. Константинополі і зв^язаних з ним державах на території Греції та Малої Азії. Церковна архітектура ХІV – ХV ст. в основному повторює старі типи. В Містрі будуються церкви, які об^єднували в собі базиліку та хрестово-купольний храм (2-ярусна церква монастиря Пантанасса 1428 р.). Середньовічна в основі архітектура іноді вбирає деякі мотиви італійського зодчества та відображає становлення світських, ренесансних тенденцій.

Пізній період візантійського мистецтва співпав з готикою і по часу, і за стильовою направленістю. Мистецтво Візантії перестає існувати з падінням візантійської державності, але продовжують жи його художні традиції, які значно вплинули на художню культуру Давньої Русі.

Розділ ІІ. Особливості будівництва

Архітектура Візантії наслідувала від Риму усі його досягнення в області арково-звідних конструкцій. Однак бетонна техніка не була прийнята в Візантії; стіни здебільшого складувались з цегли або тесаного каменю, а також з цегли з кам^яними прокладками або з каменю з прокладками з цегли. Перекриття здебільшого звідні, іноді з дерев^яними конструкціями. Наряду з куполами та циліндричними зводами широко були розповсюджені хрестові зводи. В спиранні купола на квадратну основу нерідко використовувався східний прийом – тромпи.

Найбільш вагомим конструктивним досягненням візантійської архітектури - розробка системи спирання купола на окремо розташовані чотири опори з допомогою парусного зводу. Спочатку купол спирався безпосередньо на паруса та підпряжні арки, а пізніше між куполом і опорною конструкцією почали робити циліндричний об^єм – барабан, в стінах якого залишали пройми для освітлення підкупольного простору.

Ця конструктивна система дозволила звільнити інтер^єр будівель від громіздких стін і ще більш розширити внутрішній простір. Тій же ідеї просторовості інтер^єру слугував прийом підпирання підпружних арок напівкуполами, що азом куолом створюють єдиний простір, що іноді досягав дуже великих розмірів. Взаємне урівноваження зводів - одне з видатних досягнень візантійської архітектури. Використання просторових форм, які в силу геометричної будівлі наділялися жорсткістю і стійкістю, дозволило звести до мінімуму масивність опірних конструкцій, раціонально розподілити в них будівельні матеріали, отримати значну економію в трудових та матеріальних затратах.

Основним будівельним матеріалом була пласка цегла – плінфа товщиною близько 5 см, яку укладали на розчині. У східних регіонах імперії, що були багатими на вапнякові та туфові кар^єри, застосовувалась кладка з тесаних каменів на розчині (Сірія, Закавказзя).

В розчині використовували вапно, до якого примішували мілко розточену цеглу – цем^янку для придання розчину великої міцності та гідравлічної стійкості. В стінах розчин укладався горизонтальними шарами товщиною в кілька сантиметрів. Для зменшення ваги в кладку зводів вводились пористі кам^яні породи, в тому числі й пемза. Купола й зводи покривалися черепицею.

Для сприйняття розпору арок і зводів у процесі їх спорудження у візантійських будівлях часто використовувались металічні та дерев^яні затяжки, які іноді залишались і в уже зведених будівлях. В куполах закладали розтяжні кільця, виготовлені з дубових брусків або заліза.

Широко застосовувались у Візантії хрестові зводи. Найчастіше вони мали вспарушену форму, що з^явилася в результаті відмови від елліптичного окреслення діагональних ребер звичайного зводу і переходу до більш простого напівциркулярного абрису, що легко окреслювався з допомогою коробу.

Наступним кроком в еволюції зводу були відмова від діагональних ребер та перетворення взпарушеного зводу в парусний.

У східних регіонах імперії, де у кладці переважав природній камінь, зводи і купола зводились по кружалам. Наряду з тесаним примінявся й бутовий камінь на розчині.

Серед звідних форм, що виконувалися з каменю, варто відмітити зімкнуті й хрестові зводи, а також арки й зводи зі стрілчастим начертанням, що з^явилися в Сирії та Закавказзі.

Загальний прогрес будівельної техніки та архітектури супроводжувався розвитком теоретичної думки. Зодчі Візантії були знайомі з трактатом Вітрувія. Відома оригінальна праця єпископа Ісідора "20 книг начал, т. е. истинных знаний" (рубіж VІ – VІІ ст.), у якому містяться відомості по архітектурно-будівельній справі. Ця праця, що в більшій мірі засновується на Вітрувії, також відображає потреби візантійського часу.

Художнє осмислення нових конструктивних систем в візантійському зодчестві відбувалося під впливом місцевих архітектурних шкіл і, перш за все, під впливом грецьких традицій. Вияв у композиції конструктивної форми, характерне давньогрецькому зодчеству, в візантійську епоху також стало основним тектонічним принципом. Однак цей принцип виявився в нових умовах, підготованих гігантським розвитком звідно-купольних фрм при домінуючому значенні внутрішнього простору. Основними засобами виразності слугували самі конструктивні елементи – купола, зводи, аркади, які ясно читаються в інтер^єрі з підкреслено виявленими поверхнями без зайвої пластики та декоративного перевантаження. Стіни часто покривалися фресковим живописом або облицьовувались різнокольоровими плитами мармуру. Широко застосовувався мозаїчний живопис, що зазвичай розташовувався на вигнутих поверхнях стін, в куполах і зводах. Різна скульптурна обробка стін сприймається як легкий рельєфний малюнок, що не порушував плоскості стіни.

В чітких поділах інтер^єру збереглись ордерні молитви, але зникла характерна для Давнього Риму ордерна аркада.

Аркада на колонах, що з^явилася ще в період Римської імперії, стала в візантійській архітектурі переважаючим мотивом. Форма аркади – конструктивна. Від римського ордеру залишилась тільки колона. Змінилась і форма капітелі, що передавала зосереджені зусилля від арки з прямокутною основою на круглу колону. Більш масивна, ніж в римських колонах, вона отримала форму перекинутого півшару з усіченими сторонами. Її скульптурна обробка виконувалась у вигляді легкого геометричного візерунку, форма і пластика були різними. Ствол колони часто робився монолітним, в окремих випадках на обидва кінця колони накладались свинцеві прокладки. Всі елементи системи відрізнялися доречністю.

В ранньовізантійських рамах застосовують базиліки – подовжені будівлі з виділеним по ширині та висоті середнім нефом, відділених від малих аркадою на колонах. Велике значення для розвитку візантійського зодчества мали базиліки що будувалися в східних районах – в Сирії, Малій Азії, Закавказзі.

Великий вплив на розвиток візантійських центричних будівель мали купольні споруди (церква в Есрі 510-515 р. (додаток 1), церква в Русафе в Месопотамії 569-586 р.). Особливого значення набуває купол на чотирьох чи восьми опорах (купол на "барабані"). Одним з ранніх прикладів цього типу в Сірії може слугувати церква в Босрі 513 р., в якій купол спирався на чотири опори.

За часів, коли купол переважав у композиції, велике значання відігравали ніші-ескедри. В поєднанні з колонами вони створювали просторові устої, яки сприймали розпір купола в діагональному напрямку. В цій розвинутій структурі центричної купольної будівлі роль інтер^єру стала головною у відповідності до особливостей християнського ритуалу, що проходив головним чином в центрі храму під куполом – символом небо сходу.

Розділ ІІІ. Приклади візантійської архітектури

Собор Софії

Вершиною розвитку арочно-звідних структур є велична купольна базиліка собору Софії у Константинополі, побудована грецькими архітекторами Анфімієм із Трал та Ісидором з Мілету в 532-537 р. за часів правління Юстиніана. Це найбільш величне і найбільш відоме произведение візантійського зодчества.

Собор Софії був головною будівлею Візантійської імперії та придворним храмом імператора. Тут імператор виходив до народних мас в оточенні світи та духовенства. У створенні сильного емоційного враження архітектурі відводилося основне місце.

Купольна базиліка храму (додаток 2) ніби поєднувала у собі особливості структури видатних римських споруд – базиліки Констянтина та Пантеона. Однак загальні розміри собору Софії значно перевищують їх, а конструктивна основа значно відрізняється від прототипів.

У плані храм являє собою прямокутник зі сторонами 74.8 Х 69.7 м. Центральний простір формується чотирма масивними пілонами висотою 23 м, пов^язаних між собою підпружними арками та парусами, на які спирається центральний купол діаметром 31м. У цілях максимального облегшення конструкції ребра куполу та заповнення між ними викладалось зі спеціально виготовленої пемзової цегли на товстих шарах цементного розчину. Створена чітко спів діюча система купольного і під купольних просторів, що зливаються в однин великий простір головного нефу.

Інтер^єри відрізнялися багатством форм и обробки (додаток 3). Тут просторовість та повітряність поєднуються з гігантським масштабом. Однак не дивлячись на грандіозні розміри, архітектурні форми не подавляють людину.

Важливою особливістю інтер^єру є його тектонічна ясність, підкреслена обробкою та освітленням. Просторова, пластична та урівноважена конструкція – основа виразності. Система сферичних поверхонь – купол, паруса, півкупола та конхи ескедр – акцентовані мозаїчними зображеннями на золотому фону (додаток 4). Світове рішення композиції також підкреслювало значення сферичних форм, особливо куполу. Для цієї цілі слугують численні пройми, влаштовані в нижній частині куполу та пів куполів, а також наростаюча від периферії до центру інтенсивність світових потоків, яка досягає своєї кульмінації в достатньому освітленні під купольного простору з-під сфери через пройми у її основі. Освітлений купол ніби парирує нд усім інтер^єром, підкреслюючи його повітряність та просторовість.

Собор Софії в Константинополі значно вплинув на наступний розвиток архітектури. І хоча жодна будівля вже не досягала розмірів цього храму, його композиція була зразком, якому слідували протягом багатьох років.

Церква св. Ірини

Своїм планом та інтер^єром подібна до собору св. Софії меншму вигляді, але купол її не плоский, а являє собою заглиблення. Цікава вона також тим, що у неї окрім головного куполу є ще й інший, який знаходився над трапезною частиною і мав рідку форму еліпсу, що досить рідко зустрічалась у візантійському мистецтві.

Кафолікон (собор) в Афінах

Цей собор споруджено у VІІІ чи ІХ ст. Має форму хреста з главою над середнім простором. Цей невеликий храм являє собою видозмінення візантійського стилю, що зустрічається загалом в південно-грецьких та пелопоннеських церквах, в якому значною складовою є фасади з фротонами та мезонинами, що нагадують фасади базилік. Серед храмів, що відповідають по типу Кафолікону можна назвати церкву св. Нікодима, церкву св. Феодора та декілька церков у Салониках.

Висновки

У Рефераті розглянуто відомості про архітектуру Візантії. Як бачимо вона була досить величною та різноманітною, значно вплинула на архітектуру Давньої Русі. Також відіграє важливу роль у світовій архітектурі після загибелі самої Візантійськї держави. Відображення візантійської архітектури можемо побачити і в сучасній архітектурі.

Архітектура Візантії змінювалася під впливом історичних подій. Змінювалися не тільки зовнішні характерні риси, а також інтер^єр та окремі будівельні особливості, що надавали їй легкості, повітряності та особливої величності.

Список літератури

1. Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. - Киев, 1991 г.

2. Каждан А.П. Византийская культура (Х-XII вв.). – М., 1997 г.

3. Культура Византии. В 3-х т. – М., 1984-1991 г.

4. Поляковская М.А., Чекалова А.А. Византия: быт и нравы. – Свердловск, 1989 г.

5. Удальцова З.В. Византийская культура. – М., 1988 г.